47-річна Наталя сидить на лавці й слухняно чекає на свою старшу сестру. Та підходить і кладе Наталі у руки дві великі стиглі сливи. “То дівчата тобі гостинець передали”, — киває головою у бік ринку. Допомігши сестрі підвестися, знайомить нас. “Це моя доця, — каже Тетяна й ніжно стискає долоню Наталі. — Не дивуйтеся, але так я її називаю: доцею, а не сестрою”. У голосі жінки вчувається стільки ніжності й любові, що я мимоволі всміхаюся. У Наталі Шевченко — синдром Дауна. Після смерті батьків 64-річна Тетяна Бундюк замінила їй і тата, і маму. Війна вигнала сестер з рідного Дніпра. Так вони опинилися в Кракові.
“В евакуаційному поїзді в одному купе нас їхало 11 людей. В інших було по 16”
“У Дніпрі ми жили у великому будинку. Облаштували там все для потреб Наталі. У ванні, наприклад, вона не може купатися. У душовій кабіні надто слизько — може впасти й скалічитися, тому ми організували у ванній кімнаті щось на зразок хамаму. Сестра може зручно вмоститися і вся вода стікає в отвір у підлозі”, — розповідає Тетяна.
Від війни їх втекло до Польщі семеро: Тетяна, її сестра Наталя, донька Тетяни Лідія зі своїми синами Іллею та Данилом, Павло (однокласник Іллі, якого в Дніпрі виховували дідусь та бабуся) і родичка Анастасія. Живуть разом у великому помешканні на останньому поверсі старої кам’яниці.
З рідного міста родина виїхала у середині березня. Тетяна бачила, який сильний стрес через війну відчуває сестра, тому боялася ризикувати її здоров’ям. “Нам пощастило, що колись я працювала на залізниці. Зв’язалася з колишнім керівництвом і нам дозволили сісти в потяг не на вокзалі, а в місці, де відстоюються вагони. На пероні це було б неможливо”, — згадує жінка. У купе їх їхало 11 людей, серед них — немовля. У інших якимось дивом вмістилися й по 16. Про комфорт тоді ніхто не думав.
У 2014 році прихистила у своєму домі 21 переселенця
У польському Холмі родину зустріли волонтери, з якими на зв’язку телефоном постійно був зять Тетяни, а вже звідти їх відвезли до Кракова. “Тиждень ми жили в одному з готелів біля аеропорту. Цілими днями шукали в інтернеті пропозиції оренди житла в місті, але не було жодної. Жодної! Глухий кут, — розводить руками жінка. — Донька якось трималася, радила мені уявити, що я приїхала на відпочинок. Але як таке уявити?! Я запанікувала. Завжди всім допомагала, а тут вперше у житті почувалася абсолютно безпорадною”.
Дочка Тетяни Лідія вже вдруге була змушена тікати від куль та снарядів — її чоловік родом з Донецька. Після одруження пара жила в Ясинуватій. Коли у 2014 році почалася війна на Сході України, Лідія з чоловіком переїхали до її мами.
“У нашому домі жили переселенці з Криму. Як у рукавичці, — посміхається крізь сльози Тетяна. — Двадцять одна людина. Згодом розбіглися хто куди. Одна сім’я залишилася в нас на рік. Уже й роботу знайшли, і гуртожиток їм дали. Коли ми поїхали на відпочинок, то попросили їх пожити у нас, щоб будинок не пустував, і так вони ще на десять місяців залишилися. Моя дочка любила жартувати: “Мамо, скільки ти нам ще нових родичів з відпочинку привезеш?”, а я відказувала: “Та скільки прилипне!”.
Жінка розповідає, що завжди уповає на підтримку Бога і добрих людей, і допомога завжди приходить: “До Ліди зателефонував волонтер, який нами опікувався, і сказав, що знайшов для нас квартиру, але є проблема — дорога оренда. Донька відповіла: “Немає виходу. Мама панікує. Їдемо дивитися!”. Ні з ким не порадившись, уклала договір оренди житла. Коли приїхала — сказала, щоб ми пакували речі, бо завтра переїжджаємо на нову квартиру”.
Саме тоді польський уряд вирішив платити тим, хто прихистив у себе біженців, по 40 злотих на добу за особу. Таким чином родина вийшла зі скрутного становища. За своє проживання не платять, але дуже хвилюються, що робитимуть далі, адже працює лише Лідія — кондитером в ресторані.
Добре, що є ще українська пенсія Тетяни, і завдяки волонтерам, яких жінка також називає своїми дітьми, родина оперативно дізнається, де яку грошову допомогу чи продуктовий набір може отримати.
“Так як нам допомагають поляки, мусимо молитися за них зранку і ввечері, — каже переселенка. — Подивіться, скільки в Польщі зараз українців. А поляки якось пристосовуються до нас і дають можливість нам пристосуватися. Маю багато знайомих. Чимало з них роз’їхалися по світах і розповідають, як важко їм в Німеччині, яка важка німецька мова. Польща для нас, українців — найрідніша. Однак ніде, крім нашої Батьківщини, звісно, ліпше нам не буде!”.
Своїй сестрі замінила і маму, і тата
Ми сидимо в кав’ярні. Зауважую, що Наталя періодично вовтузиться на стільці. “Надто твердо?” — запитую, повернувшись у бік жінки. “Має надлишкову вагу, тому їй важко довго сидіти на кріслі”, — відповідає замість неї Тетяна. Наталя витягає ліву ногу. Тетяна стискає її стопу в черевичку і показує мені: “31 розмір ноги. Чим тут ходити?”.
“Ластами”, — коментує її сестра й посміхається. “Ах ти жартівниця, — лагідно каже жінка. — Ми сьогодні пішки на зустріч прийшли, бо близько від дому. Зазвичай веземо Наталю на візочку”.
“Бачили б ви, як її волонтери з евакуаційного потягу в Холмі стягували. Ще те видовище!” — розповідає Тетяна. “Попід пахви тримали”, — додає Наталя і показує жестами, як вона у цей час трималася за ручки візочка. Говорить досить нерозбірливо, але якщо слухати уважно, то можна все зрозуміти.
Сестрою Тетяна офіційно опікується вже 12 років. Розповідає: оформляти опікунство почала ще за життя батьків. Її батько, інвалід І групи, переніс кілька інфарктів, мама була хвора на цукровий діабет і мала кілька інсультів. Старенькі хвилювалися, що коли їх не стане, Наталю заберуть у психоневрологічний диспансер. Проте їхні хвилювання були марні: Тетяна ніколи не сприймала молодшу сестру як тягар. Коли суддя запитала, як вона доведе, що любить сестру, жінка спершу розгубилася, але швидко опанувала себе і відповіла запитанням на запитання: “А як ви, пані суддя, доведете, що любите свою дитину?” .
Наталя — дуже позитивна, намагається розмовляти й читати. Дуже любить розфарбовувати малюнки та писати. Одне з її улюблених занять — переписувати у зошит правила дорожнього руху. Їй би не завадили реабілітаційні заняття в басейні, але басейн повинен бути облаштований для потреб людей з інвалідністю, зі зручними східцями й поручнями. Де такий шукати в Кракові родина не знає.
“Мій покійний чоловік (на жаль, він покинув цей світ ще перед моїми батьками) дуже любив Наталю. Її любить моя дочка, зять і внуки. Завжди будемо про неї піклуватися”, — запевняє Тетяна.
Жінка дуже любить вишивати бісером ікони та картини, а також робити з нього прикраси. Вдома у неї залишився вишивальний станок. Зараз, каже, на хобі не вистачає матеріалів. “Та і часу, мабуть, бо мусите опікуватися цілою родиною?” — запитую. “Ліда допомагає. У свій вихідний стане, наліпить пельменів. Хлопці у нас, знаєте, які вередливі”, — всміхається Тетяна.
У Польщі жінка дізналася, що хворіє на рак
Взявши паузу на кілька секунд, дніпрянка зізнається: тут, у Польщі, в неї діагностували ІІІ стадію раку.
Міцним здоров’ям жінка й раніше не могла похвалитися. Двічі на рік через проблеми із серцем та артеріальним тиском лягала в лікарню. “До того ж, хворію на артроз. Але це дрібниці, це як у всіх”, — махає рукою Тетяна. Війна і пов’язаний з нею стрес далися взнаки.
У травні, коли приймала душ, жінка зауважила зміни в грудній залозі. Це її занепокоїло, тому вона швидко записалася на прийом до сімейного лікаря. Медикиня, оглянувши пацієнтку, скерувала її на мамографію та біопсію. Дослідження підтвердили найгірші побоювання.
У жовтні на Тетяну чекають перші чотири блоки хіміотерапії. Далі жінці видалять уражену пухлиною молочну залозу, а після цього – ще чотири блоки “хімії”. “Ви впораєтеся, — намагаюся її підбадьорити, хоч у мене й не дуже виходить. Важко розрадити людину, з якою ти познайомився менше ніж годину тому. — Вам є для чого і для кого жити!”.
“А я в цьому навіть не сумніваюся. Інших варіантів у мене немає, — запевняє Тетяна. — Мене оточують найкращі у світі люди. Он волонтерка Христина ходить зі мною по всіх лікарях і допомагає з перекладом, а в неї самої дитина на візочку”.
Наталя, слухаючи розповідь своєї сестри, намагається стягнути два краї своєї флісової куртки, щоб прикрити ними груди. “Не нервуйся, все буде добре”, — заспокоює її мама Таня. “Я не нервуюся”, — бурмоче собі під ніс Наталя. “Ще б я тебе не знала”, — відказує її старша сестра, і знову дивиться на рідну людину таким поглядом, як мама дивиться на своє дитя.
Ten tekst można przeczytać również w języku polskim.
Текст створено у рамках проєкту “Między innymi”, реалізованого фондом “Інститут Польща-Україна” за підтримки “VOICE Amplified”. У межах ініціативи на порталі “UAinKrakow.pl” буде опубліковано 7 історій людей з інвалідністю, що через війну опинилися у Кракові. Нові тексти будуть виходити щочетверга.
Читайте також: “Ви вважаєте мою дитину наркоманом?!”: матір, що бореться за легалізацію медичного канабісу в Україні, про виховання важкохворої доньки
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Наталя Глей
Фото: Ірина Мироненко