Ми розмовляли онлайн, адже зараз Вікторія лікується в Женеві. По той бік екрана зазвучав життєрадісний і сповнений щастям голос: “Привіт! Мене звуть Вікторія Куркіна, я з Луцька. До війни жила там, а потім приїхала до Кракова”.
У 17 років Вікторії діагностували доброякісну пухлину, через що у неї почав падати зір. Хвороба перешкодила дівчині закінчити університет, але не змусила опустити руки. В Україні Вікторія спершу працювала на кондитерській фабриці, а потім нянею. Уже в Кракові їй вдалося відкрити малий бізнес з продажу вареників. Про життя з низьким зором, підтримку друзів та вимушену міграцію до Європи читайте в історії Вікторії Куркіної на UAinKrakow.pl.
Про втрату зору
Мій зір почав погіршуватися після закінчення школи. Я вступила на факультет психології до Волинського національного університету, багато вчилась, але під час сесії зір впав буквально за три дні. До того постійно боліла голова. Я думала, що це просто мігрень. Пила таблетки, і нібито ставало краще.
Пізніше я зробила обстеження, яке показало, що у мене в голові доброякісна пухлина. Вона не впливала на роботу інших органів, лише на зір. Мені зробили операцію, але через важкодоступне розташування пухлини її не вдалося видалити хірургічно.
Я кинула навчання, бо треба було багато читати, а я не була в стані цього робити навіть в окулярах. Ба більше: самостійно ходити на вулицю мені було важко та й просто страшно. Згодом я почала адаптуватися. Влаштувалася на кондитерську фабрику, де складала коробки для цукерок в картонажному цеху. Це така собі “робота на автоматі”, для якої треба просто виробити звичку. Там я пропрацювала вісім років, аж доки фабрику не закрили.
Нову роботу мені допомогла знайти моя подруга Лідія. Вона запропонувала, щоб я доглядала дітей її знайомої. Спочатку я вагалася, думала, що в мене не вийде, адже я навіть не можу прочитати малюку казку. Однак для моєї працедавиці (а тепер уже подруги) Тані це не стало перешкодою. Навпаки: вона мене всіляко заохочувала спробувати себе в новій ролі. У цій родині я працювала шість років: прибирала, сиділа з дитиною, готувала. Потім почала також бути нянею і в інших сім’ях, але мій перший досвід був найкращим.
Про життя з низьким зором
Коли у мене сильно впав зір, довелось вчитися всього з нуля. У той час моєю опорою була мама. Вона підтримувала мене як морально, так і в деяких побутових справах, наприклад, читала мені, ходила зі мною на прогулянки. Водночас мама від початку вчила мене самостійності. Я завжди сама прибирала, готувала, доглядала за собою. Вважаю, що люди з вадами зору мають намагатися бути більш незалежними, їхні близькі не повинні брати всю відповідальність на себе.
Рік тому мама померла. Звісно, це було величезним потрясінням для мене. Проте я не залишилася одна. Зараз мене у багатьох речах підтримує Лідія і я їй за це надзвичайно вдячна.
Загалом я сприймаю світ через звуки, запахи, дотики. Я не бачу облич, але всіх впізнаю по голосу. Коли чую, як хтось говорить, то одразу малюю в голові його образ. Цікаво, що часто людина має саме такий вигляд, як я думала.
Натомість щоб уявити предмет або картину, маю обов’язково доторкнутися до них. Кілька місяців тому ми з Лідією ходили в музей “Фабрика Оскара Шиндлера” в Кракові. Хоч вона й думала, що мені буде нічого там робити, я отримала багато позитивних емоцій. Там була інтерактивна експозиція, де я могла доторкнутися до експонатів, а також послухати записи розмов у навушниках.
Перші дні війни та життя в Європі
Після початку повномасштабного вторгнення я вирушила в Молдову. Я була розбита і мала нервовий зрив, тому погано пам’ятаю свій шлях. Було важко впоратися зі своїми переживаннями, але завдяки добрим людям, які мені допомогли, я доїхала. Уже в березні до мене зателефонувала Лідія, яка на той момент жила в Кракові, і запросила до себе.
Коли я приїхала, то нарешті змогла видихнути. Зрозуміла, що перебуваю в правильному місці й біля рідних людей. Переконана, що друзі — це велика сила. Людина ніколи не буде одна — завжди є той, хто допоможе.
У Кракові мені було зовсім неважко адаптуватися. Лідія скрізь мене брала з собою: ми разом гуляли, ходили на її роботу. Пізніше вона спонукала мене відкрити власну справу, і я почала ліпити вареники та пельмені на замовлення. Клієнтів було багато, та й сам процес мені дуже подобався. Спочатку я хвилювалася, бо раніше ніколи не займалась таким масовим продажем, але всі були задоволені.
Після шести місяців у Кракові я потрапила на лікування до Женеви. У цьому мені також допомогла Лідія, а ще наша спільна подруга Богдана. У Польщі лікарі сказали те ж, що й в Україні: пухлину видалити не можна. Однак у Швейцарії призначили курс реабілітації, який може трохи полегшити мій стан.
Зараз мені шукають курси французької мови для людей з вадами зору. Такі заняття знайти доволі важко, тому зараз, як і раніше, я навчаюся всього сама через YouTube.
А ще я б дуже хотіла знайти в Женеві місце, де зможу співати, адже це моя улюблена справа. У Луцьку я була в церковному хорі для незрячих. Ніколи не пробувала виступати на великій сцені чи співати в мікрофон, бо мені здається, що це виглядає дуже смішно, але в хорі — з радістю, бо там відчуваю благодать.
Про повернення в Україну та плани на майбутнє
У Європі всіх сприймають однаково, тут всі рівні. Інфраструктура адаптована для людей з інвалідністю. Я дуже сподіваюся, що після війни в Україні це теж зміниться. Звісно, хотілося б жити вдома і дивитись як процвітає твоя країна, але зараз загадувати на майбутнє дуже важко, бо не знаєш, що буде завтра.
Про себе скажу, що вже дуже втомилася. За всі 20 років моєї хвороби я тільки те й робила, що лікувалась і здавала аналізи. Після реабілітації в Женеві я спробую просто жити, розслабитись і нарешті робити все для себе, а там буде, як буде. Життя одне і від нього треба брати все. Бо, зрештою, ніхто не знає, скільки нам його призначено.
Ten tekst można przeczytać również w języku polskim.
Текст створено у рамках проєкту “Między innymi”, реалізованого фондом “Інститут Польща-Україна” за підтримки “VOICE Amplified”. У межах ініціативи на порталі “UAinKrakow.pl” буде опубліковано 7 історій людей з інвалідністю, що через війну опинилися у Кракові. Нові тексти будуть виходити щочетверга.
Читайте також: “В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Анастасія Олексюк
Фото: Лідія Кожевнікова