“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом

Зміст

“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом  Unnamed File UAinKrakow.pl

Рятуючись від війни, киянка Оксана Коротєєва та її чоловік Павло були готові здолати тисячі кілометрів: усе заради їхнього сина, шестирічного Миколки.

Вранці 24 лютого тітка Оксани, яка живе у Франції, зателефонувала своїй племінниці й запропонувала їй приїхати до себе. Проте надовго в цій країні родина не затрималася. Надійний прихисток знайшли в Польщі, хоч і не знали польської мови та не мали там родичів чи знайомих.

“У нашого хлопчика аутизм, ділиться з UAinKrakow.pl жінка. І ми не могли дозволити, щоб війна перекреслила чотири роки боротьби за його здоров’я та соціальну адаптацію”. 

“Щоб допомогти сину, ми обїздили пів України”

Розлад розвитку нервової системи у маленького Миколи діагностували, коли йому було два роки. Відтоді розпочалися його походи по лікарях і дитячих реабілітаційних центрах.

Батьки не шкодували ні часу, ні грошей, ні енергії для сина: консультувалися з фахівцями з усієї України, записали його в басейн та на ролики; з малечею працювали два логопеди та два нейропсихологи. 

“У державних лікарнях, на жаль, приділяють мало уваги діткам з аутизмом, тому ми зверталися переважно до приватних спеціалістів. Об’їздили пів країни, але знайшли справді крутих фахівців”, розповідає Оксана. 

Щодня киянка прокидалася вдосвіта, щоб приготувати сину спеціальні їжу, адже він мусить дотримуватися безглютенової та безказеїнової дієти. Потім складала все в термопакети, Миколу саджала на заднє сидіння, пакети з харчами клала на переднє і, позираючи на годинник, заводила авто. Перше заняття починалося о 9:30. Далі жінка мусила дістатися з правого берега Дніпра на лівий, а потім повернутися, щоб відвезти Миколу до всіх спеціалістів.

Ввечері Оксана займалася з хлопцем, допомагала йому розвивати координацію рухів, дрібну та велику моторику. Перед сном читала сину казки. Часу на себе в Оксани майже не залишалося. Однак самовідданість жінки принесла свої плоди: Микола нарешті заговорив, а також потрохи почав читати і писати. 

Помітили батьки зміни й у поведінці сина — хлопчику почали подобатися групові заняття. Крім того, якщо мамі необхідно було відлучитися, його вже можна було спокійно залишити з татом. 

“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом Unnamed File UAinKrakow.pl

Втеча від війни

Так тривало до 24 лютого 2022 року, коли російські війська завдали потужних авіаударів по українській столиці. “У ніч із 23 на 24 лютого я взагалі не стулила очей. Не тому, що щось передчувала, зажурено всміхається Оксана. За збігом обставин саме цієї ночі ми мали онлайн-консультацію з лікарем із США, і через різницю в часі завершили розмову аж о 4:30. Я саме збиралася лягти спати, як раптом почула вибухи”. 

Подружжя похапцем спакувало речі. Взяли трохи одягу, паспорти, медичні документи сина та кілька дитячих книжок. До останнього Оксана й Павло не вірили, що почнеться повномасштабна війна. 

Вибравшись із Києва, родина вирішила їхати в бік західного кордону. Втім, на півдорозі стало зрозуміло, що пального не вистачить, тому сім’я затрималась у батьків Оксани в Обухові, що на Київщині. Подружжя вірило, що незабаром усе владнається. Проте новини не вселяли надій російські війська підходили все ближче до столиці. Оксана злякалася за життя сина й ухвалила рішення: треба тікати. 

Єдиною родичкою Оксани, яка проживала закордоном, була її тітка. Саме до неї у Францію й поїхала родина. Як батька дитини з інвалідністю Павла випустили за кордон без зайвих питань.

“Мені пощастило, — каже жінка. — Опинитися самій у чужій країні з маленькою дитиною на руках, яка до того ще й потребує особливого догляду — справжній виклик. Чоловік — це моя підтримка, моє заспокоєння: і сльози витре, і настрій підніме”

“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом Unnamed File UAinKrakow.pl

Із Франції — до Польщі

У Західній Європі українці надовго не затрималися. Основною причиною став мовний бар’єр. В Україні Оксана багато спілкувалася зі спеціалістами, які займалися з її сином. У Франції ж вона почувалася абсолютно розгубленою і не знала, до кого звертатися.

“У мене є подруга, з якою ми познайомилися в соцмережах, надзвичайно чуйна людина. Коли я у відчаї запитала її: “Куди ж нам їхати? На нас ніхто ніде не чекає” й розплакалася в слухавку, вона порадила рухатися до Польщі. Сказала, що тут розвинуті реабілітаційні центри та багато фахівців з України, а також українських родин, що мають дітей з інвалідністю. Вони могли нам допомогти зорієнтуватися на місці”, пояснює свій вибір киянка.

“Ми навіть не знали, де будемо ночувати. Думали: “Приїдемо в Польщу, а там вже Бог нас скерує”. Дорогою до нас зателефонував керівник чоловіка і запропонував допомогу. Через треті руки він знайшов контакти Ірини — українки, яка жила у Кракові. Для мене було шоком, що вона без зволікань погодилася прийняти нас, незнайомців, у своєму домі. Мені здавалося, що від нас усі відвернуться, не захочуть клопотів, а тут хтось поставився з розумінням”, доповнює Оксана.

Родина не планувала гостювати в Ірини довше тижня, проте пошуки житла затягнулися на місяць. У березні в Кракові все було переповнене: готелі, хостели. Знайти квартиру в оренду без посередників також було надзвичайно важко. Зрештою, Оксана та Павло звернулися в різні агенції нерухомості. У двох фірмах їм лише мило посміхнулися, і тільки в третій найдорожчій змогли знайти для сім’ї однокімнатну квартиру площею 40 квадратних метрів. 

“З Польщі ми поїдемо вже тільки додому”

Запитую, чи був сенс переїздити з Франції до Польщі.

“Звісно. Поляки дуже чуйні та терплячі люди. Мій чоловік міг би знайти високооплачувану роботу в Канаді, однак з Польщі ми поїдемо лише додому. Не вдасться знайти іншої країни, яка мала б настільки схожі з нашою культуру та духовні цінності. Поляки ось хто наші справжні брати”, — відповідає Оксана та додає, що з адаптацією в новому середовищі їм допоміг Patchwork (громадська організація, яка опікується сім’ями мігрантів, що мають дітей з інвалідністю).

“Усі родини, які належать до нашої спільноти, настільки зріднилися, що ми радимося одне з одним щодо найменших дрібниць, наприклад, де підстригти дитину. Ти завжди знаєш, що тобі є до кого звернутися, з ким поговорити та порадіти найменшим успіхам твого сина. Ця єдність дає нам відчуття безпеки. Це неоціненно в умовах, коли ти далеко від дому, а у твоїй країні війна”. 

Оксана зізнається, що на початку Микола дуже хвилювався через переїзд до нової країни: хлопчик не знав мови, якою говорять інші діти на майданчику; не розумів, чому вони приїхали сюди, а не залишилися у тьоті у Франції; дивувався, чому дідусь та бабуся не з ними, а в Україні. Щоб заспокоїти сина, Оксана мусила постійно бути поруч із ним, навіть вночі. 

Зараз Микола почав призвичаюватися до життя в нових умовах і навіть пішов на дошкільну підготовку. Там із ним переважно займаються педагоги, що спілкуються українською. Попри це хлопець уже робить свої перші кроки у вивченні польської. 

“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом Unnamed File UAinKrakow.pl

Повернення Люсі: як улюблена іграшка Миколки “прийшла” до нього з Києва

Символом того, що Миколка став почувати себе в Кракові майже як вдома, стало “повернення” його улюбленої іграшки Люсі. 

Як розповідає Оксана, родина кілька років тому відпочивала на Азовському морі.Там хлопчик подружився з продавцем кукурудзи Нурланом. Наприкінці відпочинку чоловік відвів Миколу до магазину і запропонував вибрати будь-яку іграшку, яка б нагадувала йому про море. Хлопчик відразу вказав на пухнасту малинову медузу з великими блакитними очима. Микола назвав її Люсею.

“Коли почалася повномасштабна війна, ми збиралися дуже швидко і взяли лише найнеобхідніше. На жаль, Люся залишилася в Києві. Проте коли я вперше прийшла в офіс Patchwork’у, то серед забавок помітила нашу Люсю — новеньку іграшку, лише на півтону світлішу за улюбленицю Миколки, але з такими ж красивими очима”. 

“Чому ти взяла тільки одну забавку? — запитали її у фонді. — Бери більше. Тут стільки всього може зацікавити малечу!”. Киянка тільки посміхнулася у відповідь: “Ви навіть не уявляєте, як багато для нас значить ця іграшкова медуза. Це ж Люся! Вона повернулася до нас із України”. 

Коли Оксана прийшла додому і показала Миколі копію його улюбленої забавки, він одразу закричав: “Люююсяя! Мамо, Люся до нас прийшла! З Києва!”. Хлопчик не помітив підміни, і щоб уже ніколи не розлучатися зі своєю подругою, причепив її на рюкзачок.      

Мрії про роботу

Наразі сім’я живе з доходів батька. Павло працює віддалено на українську телекомунікаційну компанію та відповідає за забезпечення українців інтернетом.

Оксана натомість займається сином, а більшість вільного часу присвячує вивченню польської.

“Почну думати про роботу, коли знатиму, що мій хлопчик може спокійно пів дня провести без мене. Що він не буде плакати, почуватиметься в школі комфортно, а коли я його звідти забиратиму, його оченята світитимуться від радості”, — ділиться жінка. 

У майбутньому Оксана хотіла би працювати за фахом — дизайнером текстилю. Раніше вона мала свій швейний цех та приймала багато замовлень, проте коли народився Микола, жінка поставила свою кар’єру на паузу. Лише за пів року до початку повномасштабної війни Оксана почала поволі повертатися до роботи.

“Дизайном текстилю я не просто заробляю на життя: це моє натхнення, це те, що запалює вогонь у моєму серці. Я дуже люблю спілкуватися з людьми й дарувати їм радість. Бачили б ви моїх клієнтів! Вибираючи тканину, гладять її, наче кошеня, і вже малюють в уяві, як ці фіранки висітимуть у їхньому домі. Коли закінчиться війна, я першою приїду в Україну і працюватиму, щоб нести красу в українські оселі, мріє вголос жінка. Будуть зводити нові будинки, будуть відновлювати старі, а мої дизайнерські штори допоможуть створити затишок і повернуть людям спокій і відчуття дому. Бо це таке щастя прикрашати свою домівку!”.

“В Україні ми чотири роки боролися за здоров’я сина, щоб знову почати в Кракові”, — українка, яка виховує сина з аутизмом Unnamed File UAinKrakow.pl

Ten tekst można przeczytać również w języku polskim.

Текст створено у рамках проєкту “Między innymi”, реалізованого фондом “Інститут Польща-Україна” за підтримки “VOICE Amplified”. У межах ініціативи на порталі “UAinKrakow.pl”  буде опубліковано 7 історій людей з інвалідністю, що через війну опинилися у Кракові. Нові тексти будуть виходити щочетверга. 

Читайте також: “Вперше за 20 років я змогла спокійно відпустити його руку”, — мама, яка самотужки виховує сина з аутистичним спектром

Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.

Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.

Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.

Текст: Наталя Глей
Фото: Єва Досужа

Оцініть пост

Натисніть на зірочку, щоб оцінити!

Середня оцінка 5 / 5. Підрахунок голосів: 3

Голосів поки немає! Будьте першим, хто оцінить цю публікацію.

Поділитися публікацією

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram
Email

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Читайте також
Найбільш читані пости
Підпишіться на нас