Дорж Бату (справжнє ім’я Андрій Васильєв) – український письменник бурятського походження, автор популярного циклу книг “Франческа”. У минулому був журналістом українських телеканалів. Згодом переїхав у США та працював у Центрі керування польотами NASA. Зараз він активно волонтерить для України та мандрує Європою з презентацією нової книги “Коко 2.0”.
Нещодавно Дорж Бату презентував свою книгу й у Кракові. Про порівняння Маріуполя з Міннеаполісом, ставлення до російської мови та таємниці біографії Коко Шанель – у матеріалі UAinKrakow.pl.
Про Краків
Потрапити сюди – моя давня мрія, і коли я її здійснив, то мої очікування справдилися. Це дуже красиве місто. Те, що мене вразило як вперше, так і під час наступних візитів – тут дуже багато українців, українських прапорів, підтримки для України. Це місто – справді великий волонтерський хаб, бо щоразу, як я приїжджав у Краків, я привозив медикаменти, які ми збираємо в США. Тут немає проблеми надіслати якийсь гуманітарний вантаж в Україну.
Коли я заходив у мілітарні магазини, то постійно зустрічав українок, які скуповували там все, що було на полицях. Це дуже характерні нюанси Кракова. Я почуваюся тут як вдома. Краків дуже привітний та рідний, тут є дуже багато українського бізнесу – закладів, впізнаваних вітчизняних брендів. І це нормально, тому що тут багато українців. Усі ці бізнеси з величезною силою донатять на ЗСУ. У цьому місті відчувається єдність.
Про роботу та початок війни
У те, що почнеться повномасштабна війна, якщо чесно, не вірив, хоча наша розвідка стверджувала це з кінця минулого року. Мене на військовий проєкт поставили в середині січня, тобто вже всі були на 100% впевнені. У нас була навіть дата – 16 лютого – але сталося так, як сталося. Я не повірив, я нічого не передчував, справді.
Ми продовжуємо проводити навчання для українських військових. Вони регулярні, але не можу багато про них розповісти. Я сам і наші інспектори відзначають, що українські військові швидко засвоюють програму. Ту програму, яка розрахована на кілька місяців, вони вчать за декілька тижнів. Це все завдяки потужній мотивації та високому рівню освіти офіцерів, які до нас прибувають
Про комунікацію з американськими сенаторами та їхню допомогу
Усе розпочалося у лютому. Ми почали вести листування, відтоді я постійно з ними в контакті. Особливо зараз, коли “на носі” вибори, і дуже багато виборців мають проукраїнську позицію. Здебільшого американський виборець, що хоче допомагати Україні (і це я зараз не про нашу діаспору) – це аудиторія демократів. Ми підтримуємо зв’язок із сенаторами, обов’язково з тими, які йдуть на переобрання. Це дуже важливо, і ми продовжуватимемо в такому ж дусі. Бо для того, щоб отримати підтримку, американські політики постійно ведуть активну роботу. Це як робота над стосунками.
Дуже часто громадяни не можуть мати прямий зв’язок зі своїми сенаторами, лише через форму на сайті. А вже коли вони відповідають, то роблять це зі своїх робочих поштових скриньок.
Наші активісти надсилають їм спеціальну інфографіку про ситуацію в Україні. Мова порівнянь, діаграм, таблиць допомагає показати реальну картину війни. Для американського політика слово “Маріуполь” нічого не значить. А для моїх конгресменів порівняння цього міста з Міннеаполісом означає дуже багато. Це дуже дієво, щоб показати масштаб трагедії й дати політикам зрозуміти, що потрібні конкретні кроки.
Про ставлення до російської мови
Не таємниця, що я народився на території росії і, відповідно, до 2001 року послуговувався російською. У 2002 році, коли вже переїхав до Львова, я перейшов на українську, і цей перехід вважаю дуже природним і єдиноправильним рішенням.
Ніхто не вимагав від мене українську – того часу у Львові було багато російськомовних – але мені це ще тоді здавалося неправильним, і замість відчуття зручності викликало якийсь внутрішній конфлікт.
Наразі скажу за себе: щойно я чую в США чи Європі російську – в мене спрацьовує блок, я відходжу в сторону, не бажаю спілкуватись і контактувати. Я цілком усвідомлюю, що це можуть бути російськомовні українці, які так само виїхали і вивезли своїх дітей у безпечні місця. Але психологічний тригер – він дуже сильний, і я нічого не можу із собою зробити. Може, за кілька років після війни, коли ми переможемо, мене попустить, але зараз російська викликає у мені внутрішній протест.
Мій колишній командувач говорив (я писав про це в дилогії про Франческу):
“Знати кілька мов – це дуже круто, кадет, – знову він називає мене «кадет»!!! — Але скажу тобі як військовий тактик – є велика різниця між двомовністю і використанням мови ймовірного противника. Якщо ти говориш з противником однією мовою, це вже громадянська війна, а не іноземна інтервенція, хіба не так, Андрію? Поки в державі з назвою “Україна” панівною буде російська, поки українське військо носитиме одну й ту саму форму, що й росіяни, а не свою, нову, і поки українські дипломати віритимуть ООН, ця війна триватиме вічно, синку”.
І я з ним цілковито згодний.
Про кенселінг російської культури
Це потрібно для самих росіян, бо зараз культура – це єдине, чим вони намагаються пишатися. Нам важливо не допустити цього. Потрібно дати зрозуміти російській аудиторії, в якій вона прірві. Звичайно, Чайковський не кидав ракети на українські міста, але російська культура – це не лише Чайковський і Достоєвський. Поки вони не усвідомлять своєї катастрофи – змін не відбудеться.
Про “люди втомилися від війни”
Наратив “люди втомилися від війни” – це чисто російське, це так діє російська пропаганда. Люди не можуть втомитися від війни, бо вона всюди. Ця війна – в рахунках, в цінах на бензин, в українських прапорах на вулицях, в кількості українців у європейських країнах. Вона всюди! Люди не можуть від цього втомитися, бо вона постійно перед очима. Якщо проблема постійно перед очима – значить, її потрібно якось вирішувати. Просто заплющити на це очі – це не вихід, бо тоді війна не закінчиться ніколи.
От тому, власне, тим хто у Європі, закордоном, треба працювати зі своїми політиками, щоб вони вживали більше заходів: більше санкцій, зброї, тиску на росію. Інакшого виходу немає, тому що це диверсифікація енергетичних джерел. Яскравий приклад – це Німеччина, яка дуже пишалася своєю зеленою енергією, але сіла в глибоку калюжу коли виявилося, що ніякої зеленої енергії у них насправді немає, що вони сидять на “газовій голці”. Зараз вони нарешті зрозуміли, завдяки чому опинилися в такій ситуації.
Про відчуття, коли твої книги читають в укриттях і на передовій
Я дуже багато чув, що для людей “Моцарт” був першою книжкою, прочитаною з початку війни, або що “Франческа” розважала всіх у бомбосховищі, або хтось читав їх на “передку”. Це дуже важливий результат.
Це для мене хобі (маю на увазі, написання текстів), і коли я бачу, що ці книжки читають у бомбосховищах, що їх читають на передовій – я розумію, що моя робота недаремна. Я працюю не задля слави і грошей, тому що грошей це особливо не приносить. Трохи приносить, але це не основний мій заробіток. Щодо слави – я не беру участь у жодному конкурсі, не маю жодного звання, не отримую жодних нагород чи премій. Для мене кількість читачів та увага – це показник успіху.
Про героїню нової книги “Коко 2.0”
Образ героїні моєї нової книги – Коко Шанель – набагато складніший за Моцарта (герой першої книги циклу Доржа Бату – прим.ред.). Чим вони схожі – тим, що без сумніву талановиті, тим, що залишили свій слід в історії, свій спадок. Але вони дуже різні, бо Моцарт усе життя робив, що він хотів. Він ніколи не робив ту роботу, яка йому не подобалась. Він свідомо відмовлявся від дуже заманливих пропозицій багатіїв, які хотіли, щоб він вчив їхніх дітей, і готові були платити йому досить великі гроші. Саме цим, між іншим, виживав Сальєрі, у якого було дуже багато заможних клієнтів.
Шанель завжди намагалася здаватися тією, якою вона не є. Вона дуже соромилася свого походження, бо була “з простих”, але завжди намагалася крутитися у вищих колах і ненавиділа їх за те, що вони нагадували їй про родовід. Саме тому вона нікому не розповідала про своє дитинство, різко обривала всі спроби дізнатися про матір. Через це існує безліч версій її походження. Документів практично не лишилося, а ті, що існували, були знищені (імовірно, за наказом самої Ґабріель). Розібратися в цьому сплетінні було неймовірно важко. Я думав, яку ж біографію взяти за основу, що правда, а що ні.
За характером вона була хамкою, брехухою, диктаторкою і дуже погано поводилися зі своєю командою. При усіх цих сумнівних якостях – її всі любили. Ім’я Коко Шанель і надалі люблять та поважають. Цьому великою мірою сприяють її шанувальники.
Щодо моїх наступних книг, то я не дуже люблю розповідати про творчі плани. Як то кажуть, “захочете розсмішити Бога – розкажіть йому про свої плани”. Я працюю.
Tekst jest przygotowany w ramach projektu “Czytanie łączy”, finansowanego Europejskim Korpusem Solidarności.
Читайте також: “Інфлюенсери повинні говорити правду”: зустріч з Іреною Карпою у Кракові
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Спілкувалася: Діана Гвоздь
Фото: Лідія Кожевнікова