Жені 32 роки, у Кракові він мешкає з весни 2016 року, займається анімацією комп’ютерних ігор в міжнародній компанії, разом з дружиною виховує чотирьох дітей. Він розповідає про те, як це – походити з Донецька і бути україномовним українцем та буддистом у Польщі, а також про те, як життя у Кракові відкриває багато простору для творчості.
Донецьк — Київ — Краків
Женя народився і виріс у Донецьку, в 2011 році переїхав з родиною до Києва, а звідти в березні 2016 року — до Кракова.
Він не шукав цілеспрямовано можливості поїхати за кордон. Просто почав думати про зміну роботи та житла, а тут трапилась цікава пропозиція. Він дуже швидко погодився на неї і приїхав до Кракова, а через два місяці, після оформлення всіх необхідних документів, до нього долучилась уся родина: дружина і четверо дітей. Період зборів, коли родина не була разом, виявився непростим випробуванням, тож коли всі нарешті зібрались під одним дахом, настало справжнє полегшення.
Його мама і сестра зараз також мешкають у Кракові. Тато помер в січні 2014-го, якраз під час січневого загострення подій на Майдані Незалежності. Через це Женя, який був активним учасником протестів на Майдані, якраз під час “вогнехрещі” поїхав у Донецьк. Як виявилось, це був його останній візит до рідного міста… Женя багато і з любов’ю розповідає про Донецьк. Про те, що місто було дуже цивілізоване і, в порівнянні з Запоріжжям чи Києвом, — дуже чисте… Тепер ні в Києві, ні в окупованому Донецьку не лишилося нікого з близьких людей.
Мова важлива
Женя говорить українською, і вся його родина також.
– Не хочу озвучувати стереотип про те, що “якщо ти з Донецька, то ти з високою імовірністю російськомовний”, але…
– Але це так і є! – сміється Женя. Він пояснює, що, на відміну від довколишніх українських сіл, Донецьк, так само, як і інші великі міста на сході України, був цілком російськомовним, а багато його мешканців — вихідцями з Росії, нехай у другому чи й третьому поколінні. Женя розповідає, що йому пощастило: окрім російськомовного міста, в нього був світ україномовного села, куди вони їздили з батьками кожні вихідні навідати бабусю, а також недоступний більшості його однокласників світ українських книжок. Тому українська культура завжди була йому близька, хоча основною мовою спілкування довго була російська. Революція Гідності та початок російської агресії в Криму та на Сході вплинули на мовну практику, і Женя почав спілкуватися українською. Але остаточно цей мовний перехід завершився уже в Кракові.
Переважно завдяки думці про виховання дітей.
“Бути російськомовним українцем в Україні досить просто… Дитина чує українську довкола, і навіть, якщо в сім’ї говорять російською, вона все одно буде двомовна… Набагато складніше тут. Бо де дитина поза родиною чутиме українську? Ніде… Немає ніякого сенсу ростити в Польщі російськомовного українця, втім, як і в Україні…”
Ми багато говоримо про значення мови для самоідентифікації. Женя говорить дуже зважено й переконливо, і водночас емоційно. Він переконаний, що для українців, що живуть за кордоном, зберігати мову і передати її дітям — це особливо важливо. Бо те, що робить українця українцем, поляка поляком чи німця німцем — це його мова.
“В мене, мабуть, дещо радикальні погляди, як на буддиста,” – сміється Женя.
Буддизм і католицьке середовище
Женя буддист. Він каже, що зацікавлення буддизмом почалося давно, ще в Донецьку. Він не шукав “екзотики”, вона радше навпаки заважала на шляху. Йому дуже імпонує, що школа карма-каг’ю (напрямок тибетського буддизму, найбільш поширений у Західній Європі), до спільноти якої він належить з 2009 року, якраз зосереджена на умоглядному вченні, а зовнішня атрибутика зведена до мінімуму.
– Ти швидко познайомився з місцевими краківськими буддистами?
– Так, це були перші люди, з якими я тут познайомився. – розповідає Женя. Він пояснює, що буддистська спільнота, сангха, дуже підтримує своїх членів. – Ти можеш в будь-якому місці, де є буддистський центр, прийти туди — і всі ці люди стануть твоїми друзями, – каже Женя.
У Кракові є великий буддистський центр карма-каг’ю. Тож після приїзду Женя звернувся туди і зустрів там дружню підтримку та допомогу. Він навіть жив у цьому центрі, доки шукав житло для родини.
Дружина Жені поділяє його переконання, але якогось виразного зосередження на релігії вдома немає. “Релігія — це остання, найостанніша річ, яку ми обговорюємо вдома,” – каже Женя. Але, звісно, коли діти виявляють зацікавлення, вони з дружиною готові відповісти на всі запитання.
Запитую, чи дітям (та й дорослим) складно бути буддистами в загалом дуже католицькому середовищі. Женя розповідає, що загалом великих труднощів не було. “Нас спитали якось у школі: “Ви не святкуєте одночасно з нами свята, тому що ви православні? – Ми відповіли: “Ні, тому що ми буддисти. Та й усе, більше питань не було.”
Старший син у школі спочатку зустрівся з якимось культурним протистоянням, але, на щастя, воно не тривало дуже довго. “Деякі діти казали: “Якщо ти не віриш у Бога, то ми не будемо з тобою гратися”. То він у відповідь: “Ах так. То я буддист!” Але минуло кілька місяців, і всі вже прекрасно бавились разом…” – розповідає Женя. Цього року діти навіть брали участь у шкільній різдвяній виставі, але розглядають це швидше як театр.
Водночас, наскільки зрозуміло, родина Жені не схильна підтримувати всезагальну комерціалізацію свят. “Ми кажемо, діти, єдиний Миколай, який може до вас прийти, це Микола Тесла. – сміється Женя. – І їм уже цікаво, хто такий Тесла… “Вай, це той, хто “Теслу придумав!” Ні, кажемо, і от уже їм цікаво, хто такий Ілон Маск”…
Діти
Зараз старші син і дочка Жені вже ходять до школи, молодші — шестирічні близнюки — до нульового класу (зерувки).
Женя розповідає, що знайти тут житло з чотирма дітьми було нелегко, втім, як і колись у Києві. “Спочатку я думав, що виберу найкращу школу і садок, і шукатиму біля них житло… Потім я вже був готовий їхати будь-куди, де квартировласники будуть згодні на нас.” – сміється Женя. Зрештою, житло, яке знайшлося, виявилось дуже хорошим, а сусіди доброзичливими. “Головне – що не було сусідів знизу!” – Женя знов сміється і пояснює, що в Києві сусідка знизу постійно скаржилась, що діти “ходять і шумлять”.
Коли вони тільки приїхали, старший син мав іти в перший клас. Ніякої попередньої підготовки до школи не було (син не ходив у дитсадок і не вивчав польської), тому батьки переймались, як відбудеться адаптація. Але вже через пару місяців вчителька сказала, що син добре спілкується польською і контактує з однокласниками. Для молодших дітей звикання до нових умов було ще простішим — вони перед школою мали час для мовного занурення. “В нас була “адаптація через двір”, – говорить Женя. Спілкування з сусідами — це була перша і основна мовна практика. Але мультики польською також допомагали.
Спілкування
Сам Женя теж швидко почав говорити польською. На відміну від багатьох офісів міжнародних компаній, де роками може не трапитись нагода почути польську, в Женіному офісі якраз були хороші умови для мовної інтеграції. Женя пояснює, що хоча офіційна комунікації ведеться англійською, в офісі багато поляків. Коли він приїхав, то спілкувався з колегами англійською, а вони між собою час від часу говорили польською. “З часом я став усе більше розуміти, і вже було так, що вони говорять польською, я відповідаю англійською (бо так швидше), а потім і відповідати польською почав,” – розповідає Женя. І додає: “взагалі, ми на диво швидко інтегрувались”.
Він каже, що його друзі та коло спілкування зараз – це переважно місцеві поляки. Дехто із сусідів та колег вже давно стали близькими людьми. З друзями з буддистської спільноти спочатку спілкувався також англійською, але тепер переважно перейшов на польську.
Женя зауважує, що відразу після переїзду не шукав навмисно співвітчизників і взагалі, навіть хотів трохи відпочити від властивої багатьом людям в Україні звички хронічного “нарікати на все”. В певному сенсі, тяжіння до більш західноєвропейського стилю спілкування та цінностей передбачало більш польські кола знайомства. Втім, українські знайомі, що поділяють близькі для Жені настанови та цінності, теж зустрілися, просто вони з’являються більш повільно та поступово…
Творчість
Вдома в них більше десятка музичних інструментів. Духові, струнні, ударні, клавішні… Женя володіє кількома інструментами, колись колись він грав у гурті, а його дружина Оля співала.
Потім настала тривала перерва — через повсякденні турботи і маленьких дітей. А тут, у Кракові, вони знов повертаються до активної творчості. Останнім часом Женя з дружиною активно бере участь у місцевих вечорах української пісні. Окрім української музики, вони співають і грають білоруською, захоплюються звучанням цієї мови і планують зробити вечір білоруської музики.
“На знак поваги і пам’яті до білорусів, знищених радянським режимом і в знак солідарності з тими білорусами, які зараз роблять відчайдушні спроби зберегти власну мову і культуру.” – каже Женя.
Він зауважує, що Краків його захоплює величезною кількістю культурних подій і простором для творчості.“Тут дуже багато музики, дуже багато візуального мистецтва, багато творчості, – розповідає Женя. – Це справді вражає”.
Польський бігос і мистецтво чекати
– Які твої загальні враження про щоденне життя тут?
– В порівнянні з Києвом – це космос! – сміється Женя.
А якщо серйозно, то він зауважує, що в Кракові щезла значна частина напруги, яка забирала багато енергії в Україні. “Не треба щодня кудись бігти, сваритись, з кимось боротись: зі школою, з медициною…”
Женя згадує про “мінуси” місцевої медицини та бюрократії: щоб потрапити до лікаря-фахівця або залагодити якусь адміністративну справу, доводиться зазвичай чекати довго або дуже довго, і це неприємно. Але Женя каже, що причина цих незручностей зрозуміла. Лікарі з Польщі мігрують на захід, так само, як багато інших працівників, але, на відміну від ІТ чи робітничих спеціальностей, у медичній сфері порожнечу не так просто заповнити фахівцями, готовими приїхати працювати до Польщі, наприклад, з України. Тому що лікарі мусять проходити процес нострифікації, а він складний і потребує часу, грошей і зусиль.
Жені близька ця тема, бо його сестра — лікар, поки що не пройшла нострифікації, і не може працювати за фахом, хоча й має належну освіту і великий досвід. Що ж до адміністративної бюрократії, то в Уженді очевидна нестача працівників через низькі зарплати. Але, тим не менше, все працює — без якихось зовнішніх втручань і без корупції…
Женя розповідає, що темп життя у Кракові здається йому взагалі відчутно повільнішим і спокійнішим, ніж у Києві, і взагалі в Україні. Тому, що місто просто менше, але також тому, що стиль життя місцевих мешканців передбачає “більше релаксу”, а ще тому, що в суспільстві менше напруги, люди більш спокійні і неквапливі.
– Один мій знайомий розповідав, як правильно готувати бігос. Треба готувати його один день, відставити, наступного дня ще трошки поготувати, і потім ще…. А найкраще бігос смакує на сьомий день… І от польська культура, вона як той бігос: все буде добре, іноді треба просто трохи почекати…
Бути тут і зараз
– Тобі подобається в Кракові?
– Дуже! – каже Женя. Він встиг побувати в різних польських містах і каже, що Краків здається йому найкращим з усіх — як в Україні, так і в Польщі.
– Чи хотів би ти тут залишитися назавжди?
– Знаєш, це швидше наша (українська, радянська та пострадянська) звичка — вважати, що щось “назавжди”. Бо часто думають, що якщо ти вже доклав таааких зусиль, переїхав в іншу країну — то це ж уже назавжди, правда? Але це не обов’язково так.
Женя розповідає, що не зважаючи на більш розмірений і спокійний темп життя, у Кракові рівень мобільності виразно вищий від властивого українським містам. Людина може жити і працювати кілька років в одній країні чи місті, потім поїхати в інше місце, а потім ще і ще… Тож Женя каже, що не варто загадувати наперед. Є сенс бути тут і зараз.
Щиро дякуємо Жені за цікаву розмову і бажаємо успіхів та творчої радості на всіх його шляхах.
Розмовляла Ганна Поляк
Фото: Ольга Коломоєць
Zadanie publiczne jest współfinansowane ze środków Miasta Krakowa.
