До Міжнародного жіночого дня хочемо опублікувати історії українок з Кракова, які показують реальне життя і надихають до звершень.
Юлія Тіханова. Це історія про те, що варто не боятися починати все з нуля та здобувати знання і новий досвід. І якщо є справжнє бажання – то ніщо не стане на заваді здійсненню мрії.
Юлії 32 роки, вона приїхала до Кракова на роботу разом із чоловіком ще в 2016, однак за деякий час подружжя розлучилося – різні погляди на життя та майбутнє. Після розлучення Юлії довелось починати все з нуля вже самотужки, вона вирішила залишитися в Кракові, а колишній чоловік повернувся додому.
«Вирішила, що, перш за все, потрібно вивчити мову й отримати освіту. Закінчила поліцеальну школу за напрямком техніка адміністрації, а потім флористику. Зараз навчаюсь в Ягеллонському університеті», – ділиться Юлія. Вона вивчає польсько-українські міжнародні відносини. Ще один семестр – і омріяний диплом магістра.
Весь цей час з 2016 до 2020 Юлія працювала прибиральницею в одній фірмі, робота не завадила їй закінчити дві спеціальності й здобути вищу освіту. Тепер вона звільнилась і шукає роботу для душі, намагається на практиці реалізувати знання й вміння.
«Тема української спільноти, та й взагалі мігрантів в Польщі для мене дуже цікава і актуальна. Як випадає нагода, то приймаю участь в різних проєктах, дослідженнях, опитуваннях. Навчання в Ягеллонському університеті дуже вплинуло на моє світосприйняття. В Україні працювала держслужбовцем в податковій, пізніше – помічником керівника промислового підприємства», – розповідає Юлія. І додає, що останні кілька років багато подорожувала, адже в Україні такої можливості не було, а ще вона обожнює Татри та хайкінг.
Ірина Винницька. Це історія про те, як поєднуються покликання і фах, що потрібні скрізь і не знають кордонів.
Ірина приїхала до Кракова 2013 року – здобувати магістерську освіту з медсестринської справи. «В Україні на той час було важко з цим», – пояснює Ірина.
Зауважимо, що в Україні з цим і зараз важко: бо такої освіти, яку отримують польські «piełęgniarki», в Україні й досі немає. В Польщі медсестра («piełęgniarka») – це людина з вищою, іноді магістерською освітою, просто це окремий медичний фах. І саме такою фахівчинею вирішила стати Ірина.
Перші півтора року на заняття, які відбувались щоп’ятниці та на вихідних, Ірині доводилось їздити кожного тижня аж зі Львова! Потім вона влаштувалась на роботу медичною опікункою, водночас писала магістерську роботу в Ягеллонському університеті. Тепер вона вже не їздила щотижня через кордон, але від цього стало не набагато легше, адже в Україні залишилась уся її родина, Ірина дуже сумувала за ними.
«Життя на дві країни» закінчилось лише восени 2015 року: відтоді сім’я Ірини також живе у Кракові, а її діти вчаться в місцевому ліцеї. Ірина має дуже непросту роботу: її справа – допомагати тим, хто найбільше потребує цього. Вона працювала в реанімації у шпиталі ім. Жеромського, а зараз є координаторкою медсестер в одному з краківських осередків паліативної допомоги.
Рената Якубицька-Майбродська. Це історія про те, що вік і кордони не стають на заваді здійсненню мрій, про те, що вчитись усе життя – це сміливо, радісно і природно.
Рената з Києва, мешкає в Кракові з 2018 року і навчається в Ягелонському університеті на факультеті міжнародних та політичних досліджень, її напрям – польсько-українські студії. Вона – дещо незвичайна третьокурсниця, адже Ренаті 54 роки. Вона не приховує свій вік, а навпаки – охоче говорить про нього і сподівається надихнути своїм прикладом інших. Рената – етнічна полька, тож польська культура близька їй з дитинства
В університеті Рената здобуває третю вищу освіту, перші два дипломи вона отримала в Україні. Насправді вона і втретє хотіла вступити до одного з київських вишів, але коли у приймальній комісії дізналися, скільки років абітурієнтці, то відмовились приймати в неї документи (!). Рената сміючись розповідає, з яким сторопілим виглядом поглядали на неї співробітниці з комісії й зауважує, що вийшло ж усе на краще: так вона швидше вирішила здійснити давню мрію і поїхати вчитись до Кракова.
Вступати до вишу у віці 50+ виявились не пізно. «Діти виросли, життя перестало здаватися складним, настав час жити «для себе», займатися тим, що додає молодості, радості та хорошого настрою», – каже Рената.
Вона – велика ентузіастка тривалого навчання, що власним прикладом заохочує інших не зупинятись і продовжувати чи здобувати нову освіту попри на вік. “Реальність так швидко змінюється, що нові компетенції стануть у нагоді кожному, хто візьметься їх сформувати. Тож раджу всім, кому за сорок, подумати про навчання, як варіант перезавантаження і формування нової «доданої вартості»”.
А ще Рената впевнена, що декілька років творчого студентського життя кожного змінять на краще, а зміна середовища та навчання в іншій країні – це особливо вартісний досвід, який «додає такого кайфу і драйву, котрий неможливо отримати у “звичайному” житті».
Юлія Панько. Це історія про те, що кожен шлях до успіху може бути радісним, і що робота має приносити задоволення.
Юлія приїхала до Кракова 5 років тому, вступила тут до вищого навчального закладу. Будучи студенткою, майже одразу почала шукати роботу, щоб мати додатковий заробіток.
«На другому курсі я знайшла свою першу роботу – я працювала круасаном», – розповідає Юлія. Так-так, дівчина ходила в костюмі круасана і найголовніше те, що вона справді любила цю роботу, адже вона дарувала людям усмішки та щастя. Таким чином вона робила чийсь день яскравішим і веселішим. Крім того було ще багато різного досвіду, але саме перша робота, як відомо, запам’ятовується надовго і стає першим кроком до самостійності.
«А зараз я співвласниця платформи Jedynie Natura, яка служить здоров’ю і красі нашого тіла. Нічого не змінилось, бо я й далі люблю дарувати людям все найкраще, що в мене є», – ділиться Юлія. І додає, що кожна з жінок – унікальна і неповторна, варто про це пам’ятати, коли починаєте свою дорогу успіху.
Марта Вовк. Це історія про те, як варто йти до мети, не шукаючи легких шляхів, а ще про те, якою важливою є довіра до себе, і про те, як в труднощах зростає внутрішня сила.
Марта мешкає у Кракові вже сім років. Дівчина приїхала до Кракова одразу після школи і вступила до престижного краківського університету на спеціальність Міжнародні економічні відносини. «Було дуже важко на початку, особливо перших 1,5 року. Я страшенно хотіла додому, я рахувала скільки мені ще потрібно пар відівчитись, щоб поїхати додому…», – згадує дівчина.
Поступово вона змогла отримати додаткову стипендію за активність та успішне навчання, бралась за різну роботу («бо спочатку важко було прожити на 500 злотих стипендії, з яких 350 я платила за гуртожиток»). Завдяки наполегливій праці вона стала повністю незалежною від батьків вже на другому курсі. Та основні труднощі лишились у минулому.
Зараз Марта працює за фахом на роботі, яка їй справді подобається, вона успішно захистила диплом, пройшла кілька стажів і отримала роботу мрії. «Зі впевненістю можу сказати, що всі сльози, сум і важкі хвилини, яких найбільше було у ті перші 1,5 року варті того, що є зараз. Я вдячна батькам, які завжди підтримували мене. Я вдячна собі, що знайшла сили довести все до кінця…», – каже дівчина.
Її впевненість і сила гартувались поступово: «Я завжди думала що хтось може краще, хтось знає краще, хтось зможе, а я ні», – ділиться Марта. «Однієї миті я подумала, що чому б мені не стати тою «хтось». Повірте, тоді я б не наважилась відповісти навіть на Ваш допис, бо вважала б, що інші люди точно цікавіше все розкажуть, що в інших усе набагато краще і більш варте уваги. А зараз я подумала: а чому б не спробувати?».
Марта любить подорожувати: вона відвідала вже 10 країн і чекає, доки пандемія відступить і можна буде знову вирушити в мандри.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті за посиланням.
Ганна Поляк, Катерина Банар