З перших днів війни директор Управління зелених насаджень Пьотр Кемпф разом із дружиною долучився до волонтерів на головному вокзалі Кракова. Вони допомагали з пошуком житла та роботи, влаштовували інтеграційні зустрічі вдома та показували знайомим, що приймати біженців — безпечно та необхідно. Про перші дні війни, мовну інтеграцію та волонтерство поспілкувалася журналістка порталу UAinKrakow.pl Анастасія Олексюк.
Перші дні війни
Поляки досвідчені в історичних несправедливостях. У момент, коли почалась повномасштабна агресія росії проти України – цілковито несправедлива, ми почали думати над тим, як можемо допомогти тут на місці. Це були збори коштів і речей, які часто проводили на стадіонах, бо кожен хотів якось допомогти, щось віддати. Хтось їздив і далі їздить з гуманітарною допомогою в Україну. Всі інтуїтивно відчували, що треба робити.
Ми з дружиною прийняли перших біженців у себе вдома 2 березня. Я отримував інформацію від Генерального консула Польщі у Львові про автобуси. Ми забирали людей або в Перемишлі, або в Ярославі. Якщо вони мали де залишитись, то відвозили їх туди, а якщо ні, то залишали в моїх батьків або шукали для них інші місця.
Родини розміщувались у нас кілька перших днів, а потім ми спільно шукали їм житло чи роботу. З житлом проблем не було, бо після карантину залишилося багато порожніх квартир. В більшості то були мами з дітьми. Далі ми шукали місця в школах для дітей, бо дати нормальне життя — це теж спосіб допомогти. Але так само були цілі родини, які мали можливість виїхати, або люди, що мали польське коріння.
Усі наші знайомі теж були залучені до пошуку. Ми розповідаємо про допомогу й заохочуємо інших. Це був ключ на самому початку — показати, що приймати у себе безпечно, що нічого поганого не станеться, якщо віддати одну кімнату. Може бути трохи тісніше, але це не є проблемою. А якщо йдеш у волонтери, то, може, інші теж підуть. Бо волонтерство не є чимось складним, я б сказав, що це мінімум, який ми можемо зробити, але він потрібен увесь час.
Як шукали роботу для українців
Нам вдалося знайти роботу для всіх біженців. Оскільки я є директором Управління зелених насаджень, то маю можливість допомогти у цій сфері. Кілька десятків українців знайшли роботу в нас, люди працювали й досі працюють на різних позиціях. Наприклад, архітекторки ландшафту з Одеси, які потім поїхали до Великої Британії й Болгарії. Краків став першою безпечною точкою після втечі й близьким містом до рідної країни.
Волонтерство тоді й зараз
Із самого початку ми волонтерили на вокзалі. Тоді було багато українців, які потребували першого контакту або їжі. Саме це волонтерство нас найбільше вразило: бо робиш ніби небагато, а маєш враження, що навпаки. Часто приїздили дуже загублені мами й бабусі з дітьми. Було помітно різницю між тими, хто приїжджає із заходу України і хто зі сходу. Особливо з міст, що найбільше постраждали від війни. У їхніх очах були страх та хвилювання.
За ці понад 150 днів формат допомоги постійно змінюється. Зараз ми приходимо в неділю або на свята, коли найменше волонтерів. Переважно ми допомагаємо українцям, які шукають потяги або житло на короткий час. Або матеріальну допомогу, проте вже в меншій кількості.
Інтеграція та дружба
Ми організовували вдома зустрічі, на яких ліпили пельмені. Виявилося, що в багатьох наших сусідів жили українці. На першу зустріч прийшли десь 60 людей і зліпили понад 1000 пельменів. Ми бачили, що то важливо для українців, бо вони мали змогу розмовляти, обмінятися досвідом або просто подякувати за допомогу. З родинами, які в нас жили, ми й зараз підтримуємо зв’язок, вони приїздять до нас на гриль.
Думаю, що нашим основним завданням було надати відчуття безпеки тим, хто приїжджає, і гарантувати допомогу тим, хто залишається в Україні. Ми весь час намагаємося це робити, бо війна може змінити свої обриси. Полякам вдалось знайти золоту середину та уникнути помилок, що робили, наприклад, табори для біженців у країнах Західної Європи.
Мені здається, що поляки ідеально впоралися з допомогою українцям. Я з родиною поїхав до Відня, і в кав’ярні зустрів українців, які дякували за допомогу полякам. Якщо шукати чогось позитивного у цій війні, то це зв’язок, який сформувався між поляками та українцями. Його вже не розірвати. Не зважаючи на різні історичні ситуації, ми можемо розмовляти між собою, дискутувати на суперечливі питання.
Про мовний бар’єр
Поляки увесь час подорожують світом, але нам простіше розумітися з українцями, коли вони говорять українською, а ми — польською, ніж коли переходимо на англійську. Я помічаю за своєю дружиною, що вона починає ідеально розуміти українців та розмовляти українською. Наші мови настільки схожі, що не утворюють мовного бар’єру. Помічаємо за переселенцями та нашими працівниками, що вони щораз краще говорять польською.
Як можна допомагати зараз
Треба весь час долучатися до волонтерства, бо це важливо. Ці кілька годин раз чи два на тиждень дуже потрібні. Помічаю, що багато молодих поляків та українців разом не тільки допомагають комусь, а й дружать між собою, і ми радіємо, що українці добре себе почувають у Кракові.
Для нас війна була темою номер один, і десь протягом перших сорока днів вона займала перші шпальти газет. Зараз це інформаційний елемент, щоб дізнаватись новини з фронту. Розуміємо, що для кожного українця це тема номер один, вони живуть цим. Різні фінансові збори — важливий жест для українців. Я б дуже хотів, щоб полякам допомагали так само, якщо Польща матиме якісь проблеми.
Якщо війна в Україні не закінчиться до зими, то, напевно, буде друга хвиля міграції, бо важко собі уявити проживання без опалення та світла взимку. Може статися так, що прийматимемо ще більше українців. Але ми й надалі відкриті та будемо запрошувати їх до своїх осель. Цю зиму маємо пережити разом. У кожному куточку Польщі знайдеться місце.
Читайте також: У Польщі зібрали понад 22 млн злотих на Bayraktar для української армії
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст та фото: Анастасія Олексюк