Ельжбета Депта — польська театральна режисерка, лауреатка премій, нагород, учасниця фестивалів. У своїй творчості вона приділяє багато уваги темам багатокультурності та життя ромів у Польщі.
Нещодавно режисерка представила свою нову пʼєсу «Tłumaczki», яка розповідає історії ромок, які через війну були змушені переїхати з України до Польщі.
UAinKrakow.pl поспілкувалися з драматургинею та дізналися про її творчий шлях та нову виставу.
«Тема міжкультурних зв’язків завжди була для мене дуже важливою і цікавою»
До того, як стати театральною режисеркою, я вивчала психологію в університеті. Моя магістерська робота була про освіту ромських дітей у Кракові й включала елементи міжкультурних звʼязків і психології. Тема була дуже непроста, але й цікава. Складно пояснити, чому я обрала саме її. Відчула. Я обожнюю подорожувати світом. А зустрічі з людьми різних культур тут, вдома, у Польщі – щось на кшталт подорожей. Дуже захопливо.
Театр завжди був моєю пристрастю. Під час мого навчання в університеті якось мої друзі волонтери спитали, чи могла б я зробити театральний майстер-клас для ромських дітей у Кракові. Я подумала – «Чого б ні?». І долучилася до цього проєкту. Я об’єднувала ромських дітей у групи, і робила для них театральні майстер-класи, щоб вони легше адаптувалися та вчили польську мову. Це було поєднання театру та уроків польської. Навчання без традиційного навчання і зусиль. Це відбувалося кожного тижня протягом кількох років.
Коли я стала режисеркою, хотіла продовжувати працювати з темою багатокультурності. Тим паче вже мала певний досвід і знання про це. Моя психологічна освіта стає тут у пригоді. Допомагає мені зрозуміти, що відбувається між людьми різних націй і культур, бо я знаю алгоритми.
Коли я закінчила Ця стаття була підготовлена в рамках проєкту Фонду «Jaw Dikh» “Через мистецтво до сердець та думок – суспільна кампанія про українських ромів у Польщі». Кампанія охоплює комплекс заходів, який обʼєднує публічні інституції, академічні знання, театр, мистецтво, журналістику та активізм. Проєкт реалізується за підтримки ERGO Network та European Philanthropic Initiative for Migration.
Психологію, пішла в Краківську державну театральну академію. Там я вчилася на театрального режисера. Кожний студент у процесі навчання має виконати свій дебют (перша п’єса на сцені). Мені запропонували робити його у Бидгощі. Я вже мала досвід роботи з ромськими дітьми, тому мене запросили працювати з журналісткою Юстиною Побєдзінською над матеріалами про польських ромів. Ми проводили інтерв’ю з ними. Розпитували про проблеми, з якими вони стикаються, про нерозуміння, расизм тощо. На основі цього я поставила п’єсу Romvillie. У ній акторами були не тільки актори цього театру, а й місцеві роми. П’єсу показували регулярно в театрі ім. Г. Конєцкого в Бидгощі. 3 чи 4 роки. Досить довго. Це було потужно.
Після цього був інший проєкт у цьому ж театрі – міжкультурні майстер-класи для ромських дітей. У рамках цього проєкту ми вчили дітей журналістиці: як збирати матеріали, обробляти їх тощо. Це мало сприяти інтеграції дітей у польське суспільство.
Роми зазвичай роблять все групами. Якщо погоджуються на щось, то разом. Якщо ж хтось один відмовляється, відмовляються усі. Складно зібрати ромських дітей у групи на наші майстер-класи. Ми ходили до них додому, аби запросити долучитися до нашого проєкту. Навіть зробили спеціальні запрошення. Цей проєкт вийшов не таким, яким його бачили на початку. Але це стало хорошим уроком. У цьому проєкті я зрозуміла, які підходи треба використовувати у спілкуванні з ромами.
«Romvillie – важлива п’єса про життя польських ромів в Польщі»
Romvillie – це драма про польських ромів у Польщі. З журналісткою Юстиною Побєдзінською ми збирали матеріали, які стали основою цієї моєї роботи. Роми у цій п’єсі грали самі себе, поляки грали як ромів, так й інших персонажів. Найскладнішою частиною роботи над цією п’єсою було долучити до неї ромів. Вони підозріло ставилися до нашої пропозиції. Ми влаштували кастинг, але на нього ніхто не прийшов. Ми подумали «якщо вони не йдуть до нас, тоді ми підемо до них». Ми ходили від дверей до дверей, та особисто запрошували їх взяти участь у нашому проєкті. Це спрацювало.
Я назвала п’єсу «Romvillie», бо обожнюю фільм «Догвіль». Він став моїм натхненням. Мені хотілося зробити щось у такому стилі та естетиці.
Romvillie – документальна розповідь, яка розкривала кілька тем. Одна з них – шлюби ромів і поляків та складнощі, які вони мали через різність культур. Друга тема – футбольні фанати. Так, футбольні фанати. Якось був матч. Футбольні фани прийшли на нього з шарфами, на яких були написані образливі слова до ромів. Після матчу дорослі віддали ці шарфи своїм дітям, і ті прийшли до шкіл й почали дражнити ромських дітей. Польські діти кричали, що будуть переслідувати «циган». Це жахлива історія. Тому ми вирішили її розкрити, адже так не має бути. Ці дві теми стали головними у сюжеті моєї п’єси. Серед акторів були ті, хто підтримував вигуки проти ромів на тому футбольному матчі й роми, які їх чули. Тож це була складна робота.
Однією з частин п’єси я вирішила зробити такою – я записувала на відео, як змінюються актори в процесі спільної роботи над виставою. А потім, в кінці, питала, чи змінили вони своє ставлення один про одного. Цікаво було спостерігати, як актори взаємодіють, як розвиваються їхні стосунки, чи стали вони друзями, чи ні. А вони стали. Дуже тішуся через це.
Ця наша робота була успішною. Я переконана у цьому. Були хороші рецензії, відгуки від глядачів і акторів. Саме там, до речі, я познайомилася з Ельжбетою Мігрою, яка стала однією з творців і учасниць проєкту Tłumaczki. Вона була частиною «Romvillie». Отож, згодом вона і запропонувала мені стати режисеркою п’єси Tłumaczki. Бо вже бачила мою роботу на тему ромів у Польщі, і знала, що вона мені цікава.
Tłumaczki – п’єса про українських ромів і війну в Україні
У вересні в Кракові відбулося перформативне читання драми Tłumaczki. П’єса написана на основі інтерв’ю з ромами, яким довелося виїхати з України через повномасштабне російське вторгнення. Це п’єса про те, з якими труднощами стикаються українські роми: евакуація з зони бойових дій, переживання щодо родичів, що воюють, адаптація у новій країні тощо.
– Чи думка, як саме має виглядати ця ваша робота, прийшла одразу?
– Ой, ні. Це було не швидко. Ми почали говорити про цей проєкт ще навесні 2022 року. Мені був потрібен час на роздуми. Тема дуже непроста. Потім ми з Монікою Шевчик та Ельжбетою Мігрою (співтворці проєкту та перекладачки, – Ред.) їздили до українських біженців, аби зібрати історії. Матеріалу було дуже багато. Перекласти його, усвідомити, відібрати, адаптувати – це був довгий процес.
Якщо порівнювати роботу над «Romvillie» і «Tłumaczki» я б сказала, що над п’єсою «Tłumaczki» працювати було складніше. Набагато. Бо там ще більше культурних відмінностей. Польські роми досить сильно відрізняються від українських.
З польськими ромами, які брали участь у проєкті «Romvillie», я могла спілкуватися польською. І культурна база була спільною. А коли ми почали працювати над п’єсою «Tłumaczki», я усвідомила, що не розумію людей. Тому Моніка та Елла перекладали. Це був мікс з мов: українська, польська, ромська. І це було дуже не просто. Цікаво, що люди змінювалися, коли говорили різними мовами. Ми намагалися налагодити нашу комунікацію. Але деякі речі неможливо перекласти. Думаю, щось я все-таки втратила, бо не все могла схопити у наших розмовах.
Але труднощі перекладу – це була не єдина складність. Інша складність у роботі над «Tłumaczki» – це самі герої. Роми – досить закриті. Вони не хочуть розповідати багато. Бо в їхній культурі не заведено показувати слабкість. А я створювала драму. Драма – це жанр трагедій. Мені потрібні були емоції через втрати, проблеми, виклики. Словом, драма вимагає, щоб люди показували свою слабкість. А роми не хотіли. Нам вдалося подолати цей бар’єр. Але не одразу. З часом. Завдяки спілкуванню, глибшому зануренню й емпатії.
«Tłumaczki» роблять більше акцент на роботі перекладачок, які допомагали ромам, що через війну евакуювалися до Польщі, ніж на самих ромах. Показати це так було чеснішим з моєї сторони.
– У Tłumaczki окрім теми українських ромів у Польщі була ще й інша, досить чутлива тема – війна. Чи складно вам було працювати з цією темою?
– Складно було в принципі говорити про війну та питати людей про цей їхній травматичний досвід. Війна – це дуже боляче. Було складно передбачити, як люди можуть відреагувати на наші питання. Можливо, хтось не захоче про це говорити. А може комусь навпаки це стане формою терапії. Я не знала, чи не завдамо ми ще більшого болю своїми розмовами. Дуже не хотілося б цього. І тут моя психологічна освіта дуже знадобилася.
Було важко чути ті страшні історії, які нам розповідали. Але розумію, що для українців це набагато складніше було згадувати та розповідати нам. Я досвіду війни не маю, але боляче було і мені. Я уявила, що в один день війна може прийти й до мене. Що я робитиму? Що робитиме польське суспільство? Як ми з цим справимося, якщо це станеться? Ці питання важливі для мене. Тому я хотіла попрацювати з темою війни, як би складно це не було.
Я рада, що наважилася на цю роботу. Переконана, вона нам вдалася. Під час перформативних читань п’єси Tłumaczki я бачила у залі людей, які плакали. Це було моєю метою – зачепити й показати, що ми можемо не розуміти один одного повністю, але усі ми – люди. І ми відчуваємо. Без слів. Усі наші відмінності не мають жодного значення, коли іде війна.
Мені дуже хочеться розвивати цей проєкт. Хочу, щоб «Tłumaczki» показували в театрі на регулярній основі. Наразі це у процесі роботи. Нам потрібна повна підтримка від театру, купа узгоджень, фінансування. Це інституційні проблеми, з якими так чи інакше зустрічаються усі. Тому наразі я на тому етапі, коли треба переконати керівників театрів, що цей проєкт заслуговує уваги та розвитку. Але ми обов’язково покажемо «Tłumaczki» в театрах. Обов’язково.
Переконана, «Tłumaczki» – дуже потужний проєкт. Ми мусимо розказати про ромів, українців і війну якомога ширшій аудиторії. Сподіваюся, війна в Україні закінчиться якнайскоріше й українці зможуть повернутися додому. А тим, хто вирішить залишитися тут, я б хотіла сказати – вам раді у Польщі.
Плани на майбутнє
Я обов’язково продовжу працювати над темою багатокультурності. Мені здається, ця тема у моїй крові. Вважаю її важливою. Наступним моїм дослідженням буде тема лемків — етнічної групи, яка мешкає в карпатських Бескидах на території сучасних України, Польщі та Словаччини. Це чергова моя зустріч з іншою культурою. Мене це дуже захоплює та надихає.
Я впевнена, що вивчення питання багатокультурності надважливе для усіх нас. Бо раніше ми були досить закритими для інших культур. На щастя, часи змінюються. Уся Європа змінюється. Ми маємо бути більш відкритими, щоб жити у єдності й разом будувати краще майбутнє. Ми можемо ділитися досвідом, брати один від одного найкраще. Бути відкритим до нового – це завжди добре. Різність культур і вміння знаходити спільну мову має бути нашою перевагою, а не недоліком.
Статтю також можна прочитати на польській мові за посиланням
Ця стаття була підготовлена в рамках проєкту Фонду «Jaw Dikh» “Через мистецтво до сердець та думок – суспільна кампанія про українських ромів у Польщі». Кампанія охоплює комплекс заходів, який обʼєднує публічні інституції, академічні знання, театр, мистецтво, журналістику та активізм. Проєкт реалізується за підтримки ERGO Network та European Philanthropic Initiative for Migration.
Текст: Ксенія Мінчук
Фото: з приватного архіву авторки та Ксенія Мінчук