Хочу поділитися враженнями й краєвидами Татранських вершин та особливостями відпочинку в гірському містечку Закопане.
Як зауважив один місцевий відеоблогер: “Усе, що закопали в Закопаному, краще не відкопувати”. Вислів насправді не позбавлений сенсу, адже найкраще в Закопаному вийде… закопати свої гроші. Варіантів для цього містечко пропонує чимало: від чисто туристичних і ніяк не прив’язаних до локації музеїв типу “Будинок догори ногами” або “Місто мишей” чи шопінгу в брендованих магазинах одягу та ювелірних прикрас, так і цілком органічними заохоченнями сплаву по річках. І, звичайно ж, підйомів на вершини.
Що цікавого тут можна придбати?
Пропозиції на будь-яку товщину гаманця: тонни сувенірних магнітів, запальничок, сірників, скарбничок, повітряних кульок (куди ж без них) і армія м’яких іграшок у вигляді білої овечки, яку ми про себе прозвали Аліса. Чому Аліса? Не питайте. Просто нам подобається таке ім’я. Цікавий факт – головна Аліса Закопаного час від часу змінюється: овечка, привезена три роки тому, вже відрізняється на вигляд від тих, що стоять на вітринах сьогодні. Можливо, це приманка для колекціонерів, або ж ми просто неуважно дивилися.
Ряди сувенірної продукції плавно переростають у типовий міський ринок, на якому можна накупити хутра, килимів, капців, хусток, виробів з дерева й лози та всякого подібного краму. Поза цим: атракціони, музей воскових фігур, лабіринт з мультяшними героями, вуличні солодощі та інші універсальні атрибути ярмарку надихнуть дітей кричати ультразвуком на своїх батьків. Здивувала наявність оглядового колеса посеред містечка. Правда, було б цікаво послухати обґрунтування ідеї встановлення його в місті, розташованого в гірській долині.
Прогулянки, канатні дороги й круті підйоми
Не знаю, скільки коштує квиток на колесо, але за 20 злотих можна піднятися фунікулером на гору Губалувку (пол. Gubałuwka), обрати собі відповідний до душі та банківської картки заклад з десятків, розташованих на вершині, замовити підсмажених на відкритому вогні ковбасок з місцевим пивом і в тіні високих сосен насолоджуватися видом розкинутого внизу міста.
На південь від Губалувки, на відстані приблизно 15 кілометрів, добре видніється метеорологічна обсерваторія і верхня станція канатної дороги на вершині Каспрового Верху (пол. Kasprowy Wierch). Під Каспровим Верхом, що стоїть якраз на польсько-словацькому кордоні, ліг відпочити і заснув довгим і міцним сном лицар Гевонт (пол. Giewont). Легенда переповідає: якщо Польща опиниться в небезпеці – лицар прокинеться й врятує її. Гевонт можна відразу впізнати по приїзді в місто, адже на його вершині вже понад сто років стоїть металевий хрест. Відійшовши від вокзалу кількасот метрів, можна спостерігати у телескоп за сходженням на вершину Гевонта іншими туристами.
Закопане пишається своїми канатними дорогами, особливо тією, що веде на Каспровий Верх. Справді є чим пишатися – двадцять хвилин підйому і ти вже на вершині майже 2000 метрів, з якої з північного боку розляглося Закопане з навколишніми селами, а з протилежного впираються в хмари круті вершини Татранських гір. Канатна дорога, яка функціонує вже майже сто років, неодноразово модернізована і зараз виглядає сучасно та безпечно.
Якщо нижня станція не привертає особливої уваги туриста, то верхня, зведена з великих і важких кам’яних брил, оздоблена всередині склом і металом, безумовно вражає. І не тільки платним туалетом, який внизу безкоштовний, але передусім можливістю уявити себе учасником полярної експедиції. Причому в пропозицію “полярної експедиції” входить справжній ресторан, магазин туристичного спорядження і навіть кімната з документальними фільмами про відомих людей, які приїжджали сюди. Серед інших, запам’ятався візит Папи Яна Павла ІІ. Але квиток “вгору/вниз” дозволяє провести на вершині тільки півтори години, тож часу на кіно і попкорн бракувало. На вершині не було самотньо, але помірна кількість туристів дозволяла спокійно собі знайти місце як для фотосесій, так і для маленької пляшечки шампані. Недалеко від метеорологічної станції можна погуляти по снігу, але нас це вже не дивувало, бо ми вдосталь награлися в сніжки у переддень під час проходження маршрутом через Швістову Копу (пол. Świstowa Kopa).
Синій шлях через Швістову Копу, мабуть, один з найпопулярніших маршрутів Татранського парку, адже дорогою до вершини можна побачити водоспади Міцкевича (пол. Wodogrzmoty Mickiewicza) і найвищий водоспад у Польщі – Сіклава (пол. Siklawa), Долину П’яти Ставів (пол. Dolina Pięciu Stawów), неймовірні краєвиди Татранських засніжених хребтів і по-дитячому зрадіти, побачивши сніг у червні.
Після Копи можна дійти до безумовно найпопулярнішого в країні високогірного озера Морське Око (пол. Morskie Oko) і піднятися вище до Чорного Ставу (пол. Czarny Staw), але це вже для витривалих і підготовлених туристів. Хоча особливої підготовки для такої прогулянки не треба, все ж маршрут має в собі доволі круті підйоми, спуски і безумовно виснажує в рази сильніше, ніж підйом до Морського Ока асфальтованою дорогою, сидячи у маршрутці, запряженій двійкою коней. Трекінгові палиці можуть значно полегшити сходження. Чи маємо ми трекінгові палиці? Звичайно, так! Чи взяли ми їх з собою? Звичайно ж, ні.
Особливості місцевих ресторацій
Після цілого дня прогулянок в горах варто добре повечеряти. І тут я маю сказати дві речі: по-перше, бігос – це не суп, як мені чомусь видавалося, а тартар – це сире м’ясо; по-друге, більше нічого не було в тому закладі, до якого ми прибігли абсолютно змочені сильним дощем, а шукати чогось іншого не було ні бажання, ні наснаги. Тож довелося втамовувати голод капустою (разів триста тушкованою) і шматком конини, яку волелюбний козак-кухар возив під своїм сідлом щонайменше чотири години (принаймні так описує процес приготування м’ясної страви “татарський біфштекс” українська Вікіпедія).
Та коли з неба не заливає водою, а ноги не розплавляє втома і час на прогулянки містом вільний, звичайно ж, можна зайти до іншої ресторації, яких у Закопаному більше, ніж достатньо. Замовити собі місцевого журека чи квасниці, які нам подали у старих побитих емальованих каструльках. Парадокс закладів харчування – якщо ти ресторація в дуже відомому туристичному місті, то можеш подавати суп у каструльці, яку на вигляд знайшли десь на смітнику, але коли ти кав’ярня чи ресторанчик у провінційному місті, то з усіх сил намагаєшся не відставати від королівського Версаля як в оздобленні позолотою стін, так і білосніжною порцеляною на столах, проте все одно маєш посипану штукатурку і товсті, подекуди брудні чашки.
Загалом на Крупувках (пол. Krupówki) – головній вулиці міста – безліч закладів, які постійно щось варять, смажать і змушують тебе почуватися голодним, навіть якщо ти тільки-но встав з-за столу. А глобалізація – “суча дочка, розкудкудакалась, як квочка” – тут і повсюдно накидала піцерій, кебабних, хот-догів і суші-барів. Це, мабуть, применшує різноманітність гастрономічного світу для уявного і узагальненого італійця, який би, приїхавши чи то до якогось райцентру, чи Закопаного – всюди зустріне обабіч себе рідну піцу. Це не добре і не погано, просто так є – всі ми любимо піцу.
Чи варто щось з собою везти із Закопаного? Ну, тут вже “на колір і смак”. Ми з собою привезли штопор у вигляді вівці Аліси, бо не мали чим відкрити пляшку вина в номері, дві маленьких шишечки з вершин Татранських гір і приємну втому в м’язах.
P.S. Звичайно ж, це просто коротка замітка з короткої відпустки. Можна ще багато розповісти й про закопанський стиль архітектури, і про Закопанську Республіку (була й така, правда недовго), музеї, галереї мистецтва й костели, фестивалі, пам’ятники й гуральські легенди, страви й музику тощо. Закопане – повноцінне місто, а не тільки туристична приманка. Сюди можна приїжджати як на вікенд, так і на тижневу відпустку – у місті є що досліджувати.
А ще у Закопаному багато сиру.
Текст і фото: Роман Яременко