30 листопада у Палаці Потоцьких відбулася зустріч “Слово і пам’ять”. Письменниця Софія Андрухович та публіцистка Євгенія Нестерович поговорили про тексти, розповіли про сприйняття української літератури за кордоном та пояснили, чому документалістика в Україні отримує нове життя. Найцікавіші тези із зустрічі в Кракові виписала журналістка порталу UAinKrakow.pl Анастасія Олексюк.
У залі палацу з присутніх — майже всі жінки. Хтось із Польщі, а хтось із України. У сусідній кімнаті команда синхронних перекладачів працює над тим, щоб кожен був почутий та зрозумілий. Розмову модерує журналістка та редакторка українського відділу журналу “Dwutygodnik” Віра Балдинюк.
Пошуки нових слів
На початку зустрічі письменниці говорять про власні есеї, написані після 24 лютого: “Я дуже багато писала, у мене був сильний потік думок. Я хотіла розібратись, що я про це думаю і що відбувається”, — ділиться Євгенія Нестерович.
“У мене протягом перших двох місяців ситуація з текстами була критичною. У перший тиждень я навіть не згадувала, що я — письменниця. Не могла передавати те, що ми відчуваємо, словами, бо таких просто не існує. Я навіть відчувала вину за те, що поки гинуть люди — я писатиму”, — розповідає Софія Андрухович та додає про свої перші опубліковані есеї: “Це єдине, що я могла робити, щоб хоч трохи віднайти зв’язок зі своєю ідентичністю. Ці тексти мають багато сенсів для мене”.
“На початку було багато запитів від іноземних журналістів. Я давала інтерв’ю для одного ЗМІ, і після кількох стандартних питань у мене поцікавилися: “А ким ви були до війни?”. Мені знадобилося п’ять секунд, щоб згадати. На другий місяць я зрозуміла, що у текстах ми можемо засвідчувати зміни, які відбуваються”, — погоджується Євгенія.
Далі жінка конкретизує, що розповідати про Україну потрібно через публіцистику. Важливо відтворювати пряму мову та описувати те, що відбувається, зі слів очевидців.
Софія зауважує, що в Україні зросла увага до документалістики та репортажів. Оскільки досвід кожного українця під час війни різний, важливо збирати свідчення, щоб створити повноформатну картину.
Як передати досвід через літературу
“Я вірю, що література й мистецтво допомагають людям із різними досвідами зустрітися й пережити долю когось іншого бодай на мить”, — каже Софія. На її думку, література дає можливість різним людям поспівчувати одне одному.
Євгенія не зовсім згодна: “Метод передачі досвіду через мистецтво та літературу однозначно не буде дієвим для всіх. Раніше нам бракувало мотивації долати розрив досвідів, який і так у нас був, але тепер у нас немає вибору. Ти не обираєш, кого рятувати й кому допомагати. І я думаю, що література якраз прописує таке побутове, внутрішнє життя”.
“Чому світ відгукнувся на війну в Україні? Можливо, саме через літературу, в якій вже описували життя солдат, страх війни, Голокост. Ці книги читають десятиліттями. Вони щось змінюють у нас і змушують інакше дивитися на речі. Та чи допомагаємо ми тільки тим, хто нам подобається? Це те, з чим поляки зіткнулися: багато різних українців приїхали, й у всіх дуже складні досвіди”, — додає Софія.
Стара-нова українська література
“Багато хто розуміє, що війна зараз — продовження 30-х років. Якщо ми говоримо про літературу, то саме непокараність режиму, який за це відповідав, лягала у сюжет творів. Як ми можемо перечитувати й розуміти тексти, які говорили нам про зло і злочини? Зараз наші колеги показують музично-театральні проєкти, в яких можна послухати цю літературу”, — розповідає Євгенія Нестерович.
“Уся українська література мусить бути перечитана насамперед українцями. У різні періоди, різними методами автори говорили про росію. У 20-му столітті письменники не могли писати прямим текстом, але, перечитавши, можемо бачити, що відбувається і відбувалося, знаходити паралелі й розуміти, чому ми опинилися тут. Так само можемо “піти” до 19 століття, прочитати текст про “нещасних” селян і зрозуміти, чому вони такі “нещасні”, — говорить Софія Андрухович.
Як не втратити спільну мову з іноземцями
“Ми знайомимось і формуємо мовну картину світу. Шукаючи слова для зовнішньої аудиторії, нам доводиться перекладати сказане кілька разів. Я використовую англійську мову як найбільш відсторонену і стерильну”, — розповідає Євгенія.
“Люди з решти світу, які намагаються нас зрозуміти, перебувають в іншому стані. Ми (українці) зранені, й наше почуття реальності дуже травмоване. Узагальнюючи власний досвід, можу сказати, що я завжди відчуваю дуже велике зацікавлення нашою культурою серед іноземців. Я вірю, що щось уже змінилося”, — підсумовує Софія.
Письменниці обговорили також допомогу Україні, розкриття сутності людей під час війни та їх реагування на критичні ситуації — від нетерпимості до згуртованості. Під кінець зустрічі слухачі могли поставити власні запитання та взяти автографи.
Tekst jest przygotowany w ramach projektu “Czytanie łączy”, finansowanego Europejskim Korpusem Solidarności.
Читайте також: “Бучі ставалися також у Чечні”, – журналіст Войцех Ягельський
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті
Текст та фото: Анастасія Олексюк