Марія Коломієць (Маша Капуста) та Сергій Білозеров до початку повномасштабного вторгнення жили у Харкові. Мали свою художньо-театральну студію «Цвітна Капуста» та створювали культурні проєкти. Війна змусила Марію з доньками переїхати до Польщі. Згодом до них долучився і Сергій. У Польщі вони продовжили свою діяльність – волонтерять, створили дитячий хор та будують плани на майбутнє. Крім того, під час повені, яка торкнулася Польщі восени, вони активно допомагали постраждалим.
UAinKrakow.pl поспілкувалися з Марією та Сергієм і дізналися про те, як вони створюють проєкти для українських дітей, чому долучаються до допомоги Польщі та чому, на їхню думку, взаєморозуміння й співпраця між культурами – це важливо.
«У Польщі ми мали просто переночувати, і їхати далі. Але вона нас зігріла»
Марія розповідає, що до війни вони жили у Харкові й мали насичене, творче життя. Працювали з дітьми, займалися культурними проєктами. 24 лютого 2022 року довелося поїхати з України.
«З трьома дітьми ми лишили домівку і поїхали на Київщину. Думали, там буде безпечніше. Не було. Отож, поїхали до села на Тернопільщині. Так ми все більше віддалялися від дому. Їхати не хотілося нікуди, але повертатися до Харкова було небезпечно. Ми не знали, що робити далі. Сиділи й чекали. Проте треба було ухвалювати якесь рішення.
Мені написали мої знайомі з Мюнхена. Запрошували до себе. Казали, що допоможуть влаштуватися. Там велика й активна українська діаспора. Отож, я могла б працювати у своїй сфері. Я розуміла, що це може бути варіантом. Вирішили їхати туди. Хоч було і страшно, і далеко від України. Поїхали через Польщу.
У Вроцлаві ми мали просто переночувати. Це була зупинка для перепочинку. Тут були знайомі. Серед них був поляк Олександр Ольшевский, який з самого початку великої війни писав мені, що готовий нам допомогти. Тож я відповіла, що ми їдемо і нам потрібне місце для ночівлі. Він із радістю нас прийняв. Дуже допомагав нам. Загалом Вроцлав прийняв нас дуже добре. Вроцлав мені десь нагадував Львів, десь – Харків. Вулички знайомі, мова знайома. Це гріло у той страшний час. Ми залишилися на довше.
Пам’ятаю, як відчувала напругу. Наче струна натягується. Це відчуття почалося, коли ми перетнули кордон. Дуже не хотілося залишати Україну. А думка про те, що ми мусимо їхати ще далі й перетинати ще один кордон (хоч і умовний, але інша країна, яка ще далі від дому) мучила невимовно. Здавалося, що не витримаю і лусну.
Я вирішила зробити паузу у своїх роздумах і ваганнях, залишитися тут і подумати, що робити далі. А потім захворіла. Мабуть, організм теж хотів паузу. Разом із ним ми все обдумали й вирішили залишитися. Щось тут нас тримало. Так ми обрали Вроцлав. Чи він нас.
Мої старші доньки так і не змогли адаптуватися у Польщі. Вони пробули тут рік і повернулися до України. Як тільки старшій виповнилося 18, вона сказала, що повертається до Харкова. Середня поїхала до України за пів року після старшої. У них теплі стосунки та сильний сестринський зв’язок.
Молодшій моїй донці 14. Вона тут, зі мною. Їй було складно адаптуватися. Особливо після того, як поїхали її сестри. Але зараз вже краще. Має друзів. На жаль, інтегруватися не дуже виходить, бо навчається вона в українській школі, і дружить з українськими дітьми».
«Я відчувала, що маю щось робити. Прямо зараз»
Марія дуже швидко почала інтегруватися в українську спільноту у Вроцлаві, бо дуже хотіла бути корисною.
«Я майже одразу почала вливатися в українську спільноту тут. Наша близька подруга Анна Зюбіна, теж з Харкова, відкрила власну фундацію та почала влаштовувати благодійні виступи музикантів. Я маю організаторський досвід, тому почала їй допомагати у цьому. Згодом з’явився запит на те, щоб зібрати українських дітей, які опинилися у Вроцлаві через війну, і об’єднати їх у хор.
Я за фахом художник, не співачка. Проте виклик прийняла. Схопилася за цю можливість, і почала збирати дітей. Раніше мені б така думка в голову не прийшла. У минулому я ніколи не займалася хором, але війна багато чого змінила.
Я згадала усі свої музичні знання, дивилася майстер-класи на ютубі, готувалася. Так почалися наші хорові заняття. За місяць буквально з нічого ми зібрали хор, знайшли музикантів, підготували програму. Було відчуття, що я потребую цієї діяльності. Також відчувалося, що діти теж цього потребують. Тоді хор нас об’єднав і, можна сказати, врятував. Це наш клаптик дому. Тут ми відігріваємося душею. І я, і діти, і їхні батьки.
У червні 2022 року ми виступили на вроцлавському фестивалі на Площі Ринок. Заспівали дві пісні: українську народну і польську. Діти були у захваті. Виступили ми дуже добре. Зібрали овації. Це надихнуло».
Сергій перші два тижні великої війни перебував у Харкові. Потім волонтерив у Вінниці. Восени 2022 року повернувся до Харкова. У лютому 2023 року у рамках проєкту «Magical Ukrainian Tour» Сергій разом з командою музикантів доєднався до Марії у Вроцлаві. Розповідає, що залишати Харків було дуже складно. Бо це місто – його душа, а війна змусила зробити важкий вибір. Тепер він активно долучається до волонтерської діяльності та разом із Машею створюють міжкультурні проєкти у Вроцлаві.
«У нас великі плани – ми хочемо зробити декілька турів. Перший – європейський тур подяки. Хочемо віддячити європейцям за їхню підтримку. Ми вже були у Литві. Мали там кілька концертів і навіть співали для президента. Саме у цьому турі ми сподіваємося доїхати до Пола Маккартні й заспівати з ним нашу версію легендарної бітлівської пісні «Yellow submarine». Наша версія називається «Blue-yellow submarine». Другий – це тур повернення. Нам дуже хочеться після перемоги України поїхати з нашою програмою всіма містечками, звідки родом кожна дитина нашого хору. Закінчитися цей тур має у нас, у Харкові. Цей наш план ми назвали Magical Ukrainian Tour».
Також Марія і Сергій беруть активну участь у міжкультурних проєктах. Наприклад, на початку листопада відбувся вистава-мюзикл «Різниця + подібність = дружба», який мав на меті об’єднати три культури: українську, польську та білоруську.
Марія розповідає, що над цим проєктом вони працювали кілька місяців.
«У виставі взяв участь увесь наш хор «KapustaBand», а акторами були українські, польські, та білоруські діти. Вистава проходила трьома мовами. Частина персонажів говорила українською, частина – білоруською, частина – польською. Таким був задум – показати, що якщо є бажання, то ми можемо один одного розуміти, навіть маючи різні рідні мови та культури.. Такий був у нас експеримент. Вважаю, він вдався. Дуже хочеться показати цю виставу більшій аудиторії».
Не менш важливим для Марії, Сергія та їхнього хору була участь у концерті українського гурту Dakha Brakha. На концерті 19 листопада 2024 року у Вроцлаві хор з учасниками гурту разом на сцені виконали пісню.
Як Марія та Сергій допомагали під час повені
Марія розповідає, що коли у вересні стало відомо про повінь, вони одразу передивилися серіал «Wielka Woda» про затоплення Вроцлава, який стався у 1997 році. Ця історія їх вразила.
«Мешканці Вроцлава багато говорили про повінь. Усюди: на вулицях, в чергах у магазинах, в школах. Звісно, це не могло не чіпляти нас. Ми тут живемо. Тепер це, у певному сенсі, також й наш дім. Вулички, якими ми ходимо, вже теж рідні. Отож, не було питання – чи допомагати, чи ні.
Розуміючи усю серйозність наслідків, ми не могли не відреагувати на новини про можливість повтору трагедії 1997 року, Новини були дуже тривожні: прогнозували ще страшнішу повінь. Ми зареєструвалися на волонтерському сайті, але нам не писали й не дзвонили, тому ми почали шукати можливості в соцмережах. Ми хотіли допомагати. І таких, як ми, було дуже багато.
Цікавий приклад із зоопарком. На сайті зоопарку написали оголошення про потребу волонтерів. За годину після виходу новини на сайті написали, що більше людей вони не потребують. Ми кілька разів просто не встигали туди потрапити. Потреба закривалася неймовірно швидко. Дуже багато людей моментально реагували.
Ми доєднувалися до різних волонтерських чатів, аби знайти, де ми будемо корисні. Люди почали збиратися, щоб робити укріплення з мішків на острові Тумський. Там очікувалася найбільша хвиля. Це важлива частина міста. Там розташована більшість історичних і культурних надбань Вроцлава. Тож ми долучилися до укріплення цього острова».
Сергій додає, що у Вроцлаві тоді було неймовірне єднання людей. Єднання перед стихією.
«Людей на острові Тумський у ті дні було дуже багато. Так багато, що виглядало це як мурашник. Величезна кількість людей, і всі щось роблять. Самосвали привозили пісок, люди його розгрібали й передавали з рук в руки. Довжелезні ланцюги з людей. Люди різні: продавці, дідусі з бабусями, монахині, діти… Усі. Великий мурашник із людей, в якому кожна людина – важлива. Там було й багато українців. Це було зрозуміло по мові. Потім з’явилася інформація, що тоді на тому острові було близько 3 тисячі людей.
Вражала самоорганізація людей. Одна наша знайома українка, Даша Касьянова, мати одного з учасників нашого хору, почула, що під Вроцлавом, де теж були небезпечні ділянки, привезли військових, які робили там укріплення. І вирішила повезти цим військовим їжу. Зібрала гроші, купила продукти, зробила бутерброди й повезла. Вона не питала, чи потрібна їм допомога.
Хтось казав: «Навіщо ти це робиш? Є організації, які цим займаються». А вона просто зібралася і поїхала. Без питання «навіщо». Так тоді робило багато людей. Такі приклади вражають».
Пізніше Марія та Сергій поїхали в Клодзько – місто, яке дуже постраждало від повені тоді. Сергій ділиться, що там вони побачили жахливу картину.
«Вода там принесла багато біди. У людей було життя, а потім його знесла велика хвиля. Коли ми заїхали у місто, побачили викорчуваний міст, повністю розмитий берег річки, повалені дерева, асфальт навиворіт. Наче тут був апокаліпсис. Жахіття… У нас в країні війна, а тут повінь. Це все разом жахливий сон, у якому ми насправді живемо. У мене в голові ще досі стоїть картинка, яку я там побачив: дитячий спортивний майданчик, який був огороджений сіткою. Одну з сіток повалило потоком води й вона зігнулася. А на ній висіло усе, що несла хвиля: трави, гілки, якесь ганчір’я. Це страшно виглядало. Вразили також гори сміття, яке до цього було чиїмось життям».
У Клодзько Марія та Сергій поїхали разом з українським волонтерським фондом «Птах». Організація оголосила про виїзд в той регіон і збирала волонтерів для прибирання наслідків повені. Марія розповідає, що їм видали спеціальні костюми та все необхідне приладдя. Їхньою задачею було прибирання під’їздів і підвалів будинків, які затопило.
«У дворах були величезні гори того, що повиносило хвилею з квартир. Перші поверхи будинків повністю вимиті водою. Вона наче взяла і винесла усе, що було всередині. Незрозуміло, чи можливо це відновити. А підвали – це взагалі жах: там мул, глина, бруд. Стихія враз перетворила це на купу сміття. Люди розбиті. Їхні життя розбиті. Пам’ятаю їхні очі досі.
Ми зараз зосереджені на нашій біді – війні, тому ми розуміємо їхній біль. Сподіваюся, нам вдалося хоч трохи покращити ситуацію. Я не очікувала подяки від людей. Мені це не потрібно. Дай Боже їм пережити цей страшний період. Мені достатньо знати, що я зробила, що від мене залежало.
Досвід нашої біди має робити нас більш людяними. Допомога тим, у кого стається трагедія – ознака людяності. «Моя хата з краю, я нічого не знаю» – не працює. Так не можна жити. Питання допомоги не має поставати так «поляки допомогли нам, тепер ми допоможемо їм». Ні. Коли у людей біда, все одно хто вони й хто ми. Ми ж усі люди, правда? Давайте ними будемо».
Статтю також можна прочитати англійською за посиланням
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Ця публікація була підготовлена за підтримки Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR). Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю UAinKrakow.pl і його жодним чином не можна вважати таким, що відображає погляди UNHCR. Більше інформації про UNHCR та допомогу, доступну в Польщі: https://help.unhcr.org/poland/uk/