Ми познайомились із Зіновією в офісі Stowarzyszenie Patchwork. Тут допомагають українцям з інвалідністю, що переїхали в Краків через повномасштабну війну. Зіновія — дуже енергійна жінка з “живою” українською мовою та очима, що сяють. Лише під час прощання я помітила в її руках палицю для ходьби.
П’ятнадцять років тому Зіновія потрапила в аварію, і відтоді має інвалідність. Але ця подія її не зламала, а навпаки, змусила ще більше допомагати іншим та щосили волонтерити.
В інтерв’ю для UAinKrakow.pl ми поговорили із Зіновією про її сина, війну, волонтерство та улюблену справу, що лишилася в Україні.
Про інвалідність сина та власну справу
Зіновія народилася у Львові й прожила там майже все життя. Жінка вивчала харчову промисловість і керувала кондитерським цехом, випічку з якого постачали в ресторани та кавʼярні Львова. Її характер та працьовитість приносили успіхи, тому вона почала задумуватися про власну справу.
Потім в жінки народився син. Пологи були складні: дитина отримала травму голови, тому перші дні життя провела не в обіймах мами, а в реанімації. Уже в півтора роки сину спочатку діагностували судомний синдром, а згодом — епілепсію. Хоч це було ударом для Зіновії, та вона не з тих, хто легко здається. Жінка шукала лікарів, методи, нові підходи — так до повноліття хлопця напади зникли. Він зміг жити майже звичайним життям, проте йому категорично не можна було перевантажуватися та стресувати.
Минав час, і Зіновія почала займатися власним життям: у 1998-му році відкрила невеликий заклад у парковій зоні Львова, пекла улюблену випічку. Кафе було сезонне, проте успішне. Знайшлися навіть кошти, щоб обладнати дитячий майданчик в парку біля закладу.
Син теж мав повноцінне життя: одружився, в нього народилися двоє дітей — хлопчик та дівчинка. Проте попереду на родину чекали великі труднощі.
Десять років поганих новин
Відчувши неабияку відповідальність за дітей, син Зіновії забув про всі попередження лікарів та почав працювати на двох роботах. Організм не витримав, і дитячі жахи повернулися. Раз за разом напади призводили до ще гірших наслідків. Після таких випадків чоловік почав страждати на депресію, від якої міг лікуватися лише в стаціонарі.
Зіновії довелося працювати більше, щоб допомогти сину в непростий період його життя. Але у 2008 році жінка потрапила в лікарню: сталася аварія, через яку вона отримала численні переломи, зокрема, і кульшового суглобу, що призвело до інвалідності. Лікарі наполягали на термінових операціях, та жінка переймалася лише про сина.
“Я знаю, як це бути мамою дитини з інвалідністю, проходити всі ці пекельні кола. Та насправді я завжди розуміла, що маю підтримувати сина, що б не відбувалося”, — ділиться Зіновія.
З пекарки у волонтерку: як Зіновія полишила бізнес у Львові
У перший день війни Зіновія не розгубилася, не склала руки: жінка вирішила їхати з України. Вона залишала у Львові останні 15 років напрацювань, свою домівку, друзів і лікарів, аби лише вберегти сина.
Кілька дзвінків — і ось Зіновія передала ключі від кавʼярні волонтерам, які понад пів року після того готували в закладі їжу для переселенців та тероборони. Сама ж вона сіла в потяг і вирушила до Польщі, щоб підготувати все до переїзду сина. Він у той час мав оформити цілу купу документів, хоч і мав інвалідність із дитинства.
У Кракові Зіновія знайшла церковний прихисток. Оскільки жінка звикла протягом всього життя допомагати іншим, то одразу почала волонтерити. У прихистку бракувало людини, яка б там жила, але при цьому могла б допомагати людям і говорити українською. Так Зіновія отримала своє перше житло на кілька місяців і потроху почала вивчати польську.
Потім жінка активно діяла і в інших волонтерських організаціях, таких як Mudita чи Zustricz, та допомагала біженцям. Також вона плела та передавала сітки для ЗСУ.
Син закінчив з оформленням документів і приїхав у Польщу, але виклики для нього тільки починалися. Тиск переживань став завеликим, організм не витримав вдруге.
Чоловік мав депресивний стан, тому потрапив до шпиталю, де пробув більше ніж пів року. Наразі він продовжує лікування на денному стаціонарі.
Хоч чоловік і відвідує курси професійної підготовки та хоче повернутися до звичного життя, депресія може на тижні його забирати й перетворювати в привида без жодних бажань та потреб.
Майже щодня жінка шукає квартири в Кракові, що розташовані біля шпиталів з лікарями сина, але за програмою для біженців з України. Те житло, яке їм надали за програмою 40+, непристосоване до потреб жінки з палицею для ходьби та її сина з інвалідністю.
“Якщо потребуєш допомоги, то це не означає, що не можеш допомогти іншим”
Зіновія переживає свою власну кризу. Усе життя вона старанно та багато працювала, а тепер — у 60 років та з палицею — її ніхто не хоче бачити своєю працівницею. Жінка постійно відвідує Центр зайнятості, сподіваючись, що для неї нарешті з’явилася вакансія. Українка вивчила польську на розмовному рівні та прагне працювати.
Зіновія зізнається, що погано розбирається в сучасних технологіях та просуванні. Проте якби вона знайшла партнерку, яка б могла взяти на себе цю частину роботи, жінка з радістю відкрила б тут кафе.
Вона з сином, як й інші українці, опинилися в пастці вікових обмежень, адже фонди надають житло мамам дітей з інвалідністю до 18-ти років. Двом дорослим людям з інвалідністю, на жаль, пільг та допомоги немає. Зараз Зіновія найбільше мріє допомогти сину подолати активну стадію хвороби, а потім знайти постійне житло. Не менш важливим для неї є допомагати іншим та працювати.
“Якщо потребуєш допомоги, то це не означає, що ти не можеш допомогти іншим. Я знаю дуже багато про фонди для українців, про можливості, про центри культури, і завжди консультую всіх охочих. Це мій спосіб навіть в тяжкій ситуації підтримувати інших. Я дуже радію, коли ця інформація допомагає, і люди пишуть мені, що це змінило їхнє життя”, — ділиться жінка.
Читайте також: “Ми не припинимо допомагати Україні після перемоги”, — волонтери Team Kraków dla Ukrainy
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові — підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки — на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Нія Нікель
Фото надала героїня