“24 лютого я прокинулася від вибухів. Я знову почула цей низький звук і влучання ракет. Спершу, подумала, що це тільки в мене в голові і не по-справжньому. Не може такого бути, щоб знову все почалося.”
Анастасія у 2015 році переїхала з міста Бахмут Донецької області до Харкова. У 2022 з дитиною тікала вже з Харкова до Польщі. ІТ-компанія, у якій вона працювала тестувальницею, займалася евакуацією людей – так вона потрапила сюди.
Евакуація з Харкова
Я не збирала “тривожної валізки”, але, мабуть, зараз буду це робити щоразу. У 2015 вона в мене була, три місяці тому – ні.
Перше, що я зробила – віднесла свою шестирічну доньку в коридор, бо там безпечніше. Потім почала збирати речі. Мені було важко не тільки морально, але й фізично – незадовго до початку війни я зламала ногу, тому евакуювалася на милицях.
Я взяла небагато, тільки речі на перший час. Не було сенсу все із собою забирати, бо що-завгодно можна купити в магазинах. Я поклала до валізки тільки документи, парфуми, дуже багато спідньої білизни (бо за кордоном вона коштуватиме дорожче) і морських свинок.
Далі викликала таксі і поїхала до роботи, звідки проводили евакуацію. Того дня виїхати не вдалося. Водії авто не були впевнені, чи це безпечно. Ми разом з іншими співробітниками та їхніми сім’ями залишилися ночувати в офісі – вирішили, що краще перечекати ніч у бомбосховищі.
Підвал був досить комфортабельний і чистий. Було світло, вода. Ми перенесли пуфики з кабінетів до сховища й там ночували. Наступного дня до обіду приїхав бус, тоді ж почалися обстріли. Ми евакуювалися під гучні звуки вибухів.
З Харкова до Львова автобус їхав добу. Більшість доріг були або перекриті, або заблоковані, тому наш водій шукав інші маршрути, хоч там автівок було неймовірно багато.
У дорозі до Львова в мене було багато думок щодо правильності мого рішення. З одного боку, Харків дуже близько до кордону з росією, а з іншого, маючи попередній досвід втечі від війни, були сумніви, чи безпечно взагалі кудись їхати.
Коли ми вже прибули, то в мене з’явилася захисна реакція: я перестала відчувати більшість емоцій.
У Львові є філія фірми, в якій я працюю. На жаль, той офіс був переповнений, тому нам порадили поїхати до Польщі, де є ще один відділ.
Ми не планували їхати в Польщу, але сталося те, що мало статися. Першого березня автобус із Харкова вже стояв на кордоні. Там ми провели ще добу. Прикордонники дуже допомагали, закривали очі на те, що в нас не було деяких документів. Щось там подивилися, зібрали паспорти, поставили печатки про в’їзд – і ми поїхали далі.
Життя за кордоном і туга за домом
У Польщі моє життя загалом тримається купи. Я працюю в тій самій фірмі. Спочатку нам зняли готель на місяць, а потім ми повинні були шукати довгострокове житло самостійно. Мені допомогли з цим питанням знайомі. Зі школою для дочки також – зараз вона вже навчається в Кракові.
Взагалі мене глибоко вражає гостинність поляків. Після перетину кордону в мене була проблема зі зламаною ногою, з’явився великий набряк. Знайомі порадили лікарку. Наприкінці візиту вона сказала: “Ми з вами, тримайтеся!”. Це було неймовірно приємно. Я дуже відчуваю єдність Польщі з Україною.
Я не можу погодитися, коли кажуть, що жити за кордоном краще. Я сумую за моїм минулим життям. У Польщі не можна замовити ліки онлайн, не можна подати документи через “Дію” і доводиться стояти в чергах, не можна замовити посеред ночі їжу додому через додаток. Я айтішниця з Харкова – для мене це буденні речі. Я не звикла до того, що треба думати, коли купувати продукти, бо в неділю магазини зачинені.
А ще я сумую за деякими своїми речами, які залишилися вдома. Раніше я грала на піаніно. Я, звичайно, не професіоналка, навчилася грати вже в дорослому віці, та для мене це був більше медитативний процес. Зараз мої творчі потреби замінює каліграфія: я собі купила спеціальні ручки й займаюсь арт-терапією.
Іноді ми з дівчатами-колегами збираємося разом і обговорюємо, куди можна було б піти: у театр, в кіно чи на вечір класичної музики. Потім усі починаємо виправдовуватися, що вдома залишилися класні підбори, дуже гарна сумка, вечірня сукня, і, врешті-решт, ніхто нікуди не йде. Це все, мабуть, через почуття відсутності дому.
Було щось, до чого я звикла, а зараз цього немає. Я не можу вже піти пограти на піаніно, я не можу помалювати, одягти улюблену сукню з підборами. Це ще гірше, ніж те, що було 2015 року.
Я не знаю, чи в мене є дім, чи його вже нема. Мабуть, я й не хочу знати – так легше жити. У мене не було свого житла в Харкові, я орендувала, але в Бахмуті залишилось. Зараз мені складно уявити, як почувають себе люди, які щойно купили нове житло в Харкові й залишилися без нічого.
Зараз для мене дім – це мої люди, з якими можна поговорити, поділитися своїми емоціями, почуттями. Є відчуття, що я не одна, що навколо є, хтось, хто турбується.
Про сім’ю та дискримінацію
Я бісексуалка. У мене був чоловік, але рік тому ми пережили дуже складне розлучення. З того часу я виховую доньку сама.
Вона дуже позитивно все сприймає, хоч я й розумію, як їй важко. Донька в мене дуже енергійна, а зараз через надлишок емоцій у неї трапляються вибухи енергії. Їй стало трохи краще, коли ми знайшли школу – у неї нарешті з’явилося місце, де можна цього надміру позбутися.
Я – інтроверт, а вона – ні. Їй треба, щоб навколо було багато людей. Я відчуваю, що її стрес захований десь усередині.
До психологів однозначно будемо звертатися, бо такий складний досвід не може пройти без наслідків. Хотілося б, щоб вона вийшла після війни з якнайменшими проблемами. Думаю, доньці психолог буде потрібніший, ніж мені: у неї не було такого досвіду, їй тяжче впоратися з тим, що в неї був дім, а зараз немає.
Я говорю з нею про війну. Донька мене часто питає, коли ми повернемося додому. Я відповідаю, що зараз не найкращий час, небезпечно повертатися. Мабуть, не тільки в Харків, а взагалі в Україну.
Іноді я приходжу в ЛГБТ-бар, де просто сиджу, бо це єдине місце, де мене не фотографують та зі мною не знайомляться. Іноді бувало й таке, що в цей бар приходить натурал і починає мені розповідати, що лесбійок не існує. Також я зустріла одного російського гомофоба, і в результаті довелося просити про допомогу в охоронців.
Та всі проблеми дискримінації зараз відходять на другий план, бо єдине про що я зараз мрію – це перемога та повернення додому. Колись ми сиділи в барі, і там я зустріла Володю з Києва та Антона з Одеси. Зайшла мова за святкування перемоги, і всі почали одне одного запрошувати до своїх рідних міст. Після перемоги ми разом зробимо тур Україною.
Читайте також: “Футболка з Феліксою”: як бабуся з України створює брендовий одяг у Кракові
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Анна Каленіченко
Фото: Оксана Кушнір