Українці, які не живуть на Батьківщині, стають дипломатами нашої держави щойно виникає потреба. На роботі, на кухні в гуртожитку чи в магазині ー всюди розповідають правду про наболіле.
У восьму річницю розстрілів на Майдані розповідаємо про забуті вчинки краківських українців. Нехай “тиха поміч” не буде знеособлена.
Захекано, але енергійно Олександра Запольська прибігає на нашу розмову. Замість гамірних кав’ярень ми обрали офіс фонду Zustricz, що на Кармелітській 34/100. Моя співрозмовниця є його співзасновницею разом з Андрієм Кудряшовим. Стільки разів проходила повз, але ніколи не доводилося зайти сюди. Чи то на співання українських пісень, чи на мовні курси, чи на консультації до психолога, які тут теж відбуваються.
Олександра стільки всього розповідає…
Я слухаю і пригадую чомусь шкільну лінійку, коли приїжджає чиновник з «районо». Йому дають слово, а він з аркуша читає, що було зроблено для школи. Хоч ті діяння для нас, дітей, були якимись хмаровими й легкорозчинними. Напевно, Олександра на такому виступі мала б товсту книгу. Але ні. Вона знає все, що робила, напам’ять. Вона цим живе. Досі пам’ятає імена дітей та чоловіків (вона називає їх хлопцями), яких привозили на реабілітацію. Такі вчинки, як би сказали у Польщі, namacalne, вічні, хоч для багатьох незбагненні.
У кожному реченні Олександри нові імена. Не встигаю зрозуміти та пов’язати, плутаюсь. Перепитую.
«Та того було стільки, що й не згадаєш всього», ー каже з посмішкою. Від кожної фрази жінки мені стає тепло, але водночас соромно. Скільки часу минуло, а ніхто не говорив про те, як тут допомагали українці, коли в Україні спалахнули події, які згодом нарекли Революцією Гідності.
Не минуло і два дні від початку Майдану, як українці в Кракові вийшли підтримати земляків. Перші маніфестації організовували спонтанно і поспішно. Хоч до 30 листопада краківські протести були хепінінгами, як називає їх Олександра.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У 2013 перший масовий Євромайдан за межами України відбувся в Кракові. Як це було?
Фейсбук ー основний канал комунікації краківських протестувальників
У Кракові демонстрації організовували паралельно кілька груп. Якось у грудні в один день проводили водночас дві акції протесту: на площі Головний ринок і на Пляцу Щепанського.
Збиралися люди, які давно жили в Польщі. Вони вже виходили на цю площу у 2004-му. Проте тоді якось не познайомилися між собою, зналися лише з вигляду. Микола Манько ー журналіст, автор книги, сьогодні екскурсовод у Кракові, а тоді випускник польського вишу ー був записаний як один з організаторів. Чоловік жаліється, що не має організаторських здібностей, і що можна було зробити набагато більше. Однак тоді саме до нього поліція зверталася з питаннь безпеки. Микола хвилювався через можливі провокації.
Тоді студентські кав’ярні були центрами організації протестів. Молодь обклеювала плакатами різні заклади, закликаючи підтримати Україну. Крім українців, на протести приходили поляки.
«Я приїхав до Польщі 93 року і до мене казали русек. Вважалося, що це був один східний простір. Коли я говорив, що я з Дрогобича (біля Львова) ー перша реакція була «O, to kiedyś była Polska», ー пригадує Микола та одразу ж виправдовує поляків:
«Я не заперечую, але мене дивувала перша реакція: це перше, що мені хотів сказати поляк. Сьогодні вже цього немає. Трагічні події в Україні переконали поляків, що українець може любити свою країну, боротися за неї і при тому не бути антипольським».
У 2013 році другою групою, яка організовувала протести, було студентство, яке навколо себе згуртував Андрій Кудряшов. Це він заснував на фейсбуці групу «Klub ukraiński w Krakowie», яка переросла у фонд Zustricz.
Групи на фейсбуці, які з’явилися в той час, полегшували комунікацію і створювали мережу небайдужих. У 2013 році фейсбук, на відміну від Польщі, ще не був популярним в Україні. Динамічні події вплинули на те, що в цій мережі почали реєструватися все більше українців.
Шапки, светри та куртки ー що відправляли на Майдан
Прикуті до екранів люди ночами випитували знайомих, що діється вдома, які потреби протестувальників у Києві. В Україні були морози, тому тут збирали шкарпетки, ковдри, спальники, куртки, обігрівачі для рук та ніг. Сортували принесене у підвальному приміщенні фонду св. Володимира, що на Канонічній 15. Люди приносили різне: хто що мав або що міг купити. Збирали та сортували одяг також жінки, зокрема, Христина Заник — головна редакторка «Нашого Слова». Тоді водії автобусів безплатно перевозили пакунки.
Сортує і Микола. Просльозився від зворушення через якісний теплий одяг, брендову термобілизну та гірське взуття по кількасот злотих пара, що його приносили поляки. Каже:
«Лиш люди з великим серцем здатні на такі подарунки». «Коли українцям погано, поляки співчувають, хочуть допомогти. Сподіваюся, що якщо в Польщі щось буде не так, українці теж складуть цей іспит», ー вірить чоловік.
Христина Потапенко ー юристка, поетеса та перекладачка. Дівчина приїхала до Кракова десять років тому, щоб писати дисертацію в Ягеллонському університеті. Ще до того, як почалися Майдан та війна, науковиця займалася міжнародними проєктами, пов’язаними з Україною.
Коли у Києві почалося, Христя зі знайомими, які приїхали сюди на стажування, обмін чи роботу, почали збирати кошти.
«Це Лілія Турчин, Іра Гнасевич, Тарас Лешкович, Ліля Малярчук, Богдан Хмельницький», ー перелічує. Закуплені речі передають на Майдан через Володимира Соборного.
«Я знала цих людей, тому довіряла. Розуміла, що все, що ми закупимо, справді піде на допомогу», ー каже юристка.
Згодом доброчинці надсилатимуть вже на фронт їжу, засоби гігієни чи кровоспинні бандажі, яких в Україні не можна було купити.
Місце зустрічі краків’ян
Українці часто вибирають для зустрічі місце, яке знають усі мешканці міста ー пам’ятник Адамові Міцкевичу на Головному ринку. Pod Adasiem люблять зустрічатися закохані пари.
Фото: Олександра Запольська (2 лютого 2015 року)
Крім поляків, підтримати українців прийшли росіяни, які були проти путінського режиму, та радикально налаштовані поляки з антиросійськими плакатами. Вони викрикували у свої мікрофони:
«Геть російська рука з України!» . Українці побоялися, що це провокація, і попросили їх згорнути плакати.
«Ми сказали їм, що тут є наші друзі-росіяни, і що протест не проти росіян, а на підтримку Майдану. Взагалі, що Україна має зараз свою проблему. Ми ще не знали, які випробування чекатимуть на Україну вже незадовго. Мушу тепер визнати, що польські радикали не помилялись», ー каже Микола.
Окрім Старого Міста, українці з прапорами та плакатами ходили під Консульство України. Коли стало відомо про перші жертви, приносили лампадки, квіти та світлини вбитих. Реакція працівників дипустанови була стриманою ー вони представляли державну владу, яка на той момент була в Україні, хоча більшість з них поділяли погляди протестувальників.
«Ми там стояли за вільні справедливі вибори, а перш за все за євроінтеграцію. Ми не мали впливу на те, що відбувалося в Києві, але страшенно хотіли, щоб міжнародне суспільство це помітило. Якщо Польща почне про це говорити, то на події в Україні звернуть увагу й інші країни», ー пояснює Микола Манько.
Фото: Олександра Запольська
Коли почалися трагічні події ー ейфорія зникла. Журналіст пригадує:
«Ми хотіли кричати полякам:
«Подивіться, що там твориться, а ви мовчите! Не мовчіть, здіймайте міжнародний галас!». Це вже був шок. Юнаки, які гинули на Майдані, як і їхні польські однолітки виховувалися на Гаррі Поттері. Вони нічим не відрізнялись від тутешньої молоді».
Краків протестує мистецько
На кожне побиття, викрадення чи смерть в Україні тут виникала акція протесту.
Після розстрілів у Києві актори другого найстаршого театру в Польщі ー Національного старого театру у Кракові ー організовали перформанс на Щепанській площі. З балкону Анна Димна читала перекладені польською фейсбучні рефлексії Жадана, Баблояна та інших харківських інтелектуалів, які в той час відстоювали українськість міста.
Ксенія Березовська та Олена Запольська розвішували на стінах будівлі вирізані прострілені силуети з мішенями. Їх сто, як загиблих.
Фото: Олександра Запольська
Краків перший приймає поранених
Краківські українці мобілізувалися ще більше після розстрілу на Майдані 20 лютого. Уже в суботу до Кракова транспортним літаком доправили 14 поранених. Згодом до міста привозитимуть постраждалих на російсько-українській війні, про яку тоді ще не здогадувались.
«У неділю до мене звернулися з Києва з проханням довідатися, що з пораненими. Двоє з них були в критичному стані. Я контактувала з комендантом військового шпиталю, де їх лікували. Єдине, що він міг передати ー вони стабільні», ー розповідає Олександра.
Христина з друзями протягом весни 2014 року ходили у шпиталь у Кракові: відвідували поранених, купували продукти, ліки, милиці. Коли майданівцям (а потім теж пораненим воїнам) ставало легше ー гуляли з ними, показували місто.
Про психологічний комфорт пацієнтів-українців, які не знали мови й перебували самі в чужій країні, дбали Микола Манько і Катерина Баша. Остання брала участь в не одній подібній акції. Активісти приходили до приватної лікарні ім. Св. Рафала. Там працюють українські хірурги, які, як припускав Манько, могли ініціювати лікування (безплатне або частково платне) земляків.
Багато охочих зголосилися опікуватися героями. Проте не всі, хто входив у двері шпиталю, витримували. Не всі могли дивитися на важкопоранених чоловіків, стримуючи емоції.
«Ми пояснювали, що якщо ти не в стані, то не варто йти. Ти нічим не допоможеш хлопцям, лише заспокоїш своє сумління», ー пояснює співзасновниця Zustricz’і.
Часом пацієнтам були потрібні звичайні речі, як-от домашнє харчування. У польських лікарнях на сніданок і на вечерю подають канапки. Українські чоловіки не звикли до такого меню: їм на вечерю хочеться з’їсти теплу страву. Солодощів чи фруктів землякам приносили багато, а вже борщ чи вареники ー ні, бо їх треба зробити.
Не всі, хто приходили з мандаринками, помічали, що потрібно взяти випрати додому речі мітингарів: футболки, шкарпетки, білизну.
«Якраз ті, що так допомагали, про це не розказують. Це в основному жінки, які довше живуть в Кракові, які вже мали родини».
Олександра розповідає, що однією з таких була Галина Чуба — викладачка Ягеллонського університету. Звичайними, але великими справами, допомагали теж жінки, які приїхали до Польщі на тимчасові заробітки.
Олександра відвідувала чоловіків у тяжкому стані. Один із них мав поранення голови від кулі на Майдані.
Жінка просила знайому, Марію, залишитися в готелі на Флоріанській з мамою Володі, якому в Кракові робили операцію.
«Я боялася її саму залишити, тому що ще не був відомий результат. Операція затягнулася на більше ніж 8 годин», ー пояснює.
«Зранку я приїхала, їх забрала, і ми поїхали на OIOM (пол. oddział intensywnej opieki medycznej, відділ лікарні, в якому лікують пацієнтів у критичному стані ー прим.ред.). Там медсестри не могли сліз стримати. Казали, що вони вперше з таким зіштовхуються. Дуже важкі поранення були», ー каже жінка.
Володя з Луцька досі надсилає жінці привітання на свята.
У Польщі українські герої починали заново ходити
Олег Савчук ー завідувач у Волинській обласній клінічній лікарні. Лікар писав до польських колег з проханням надіслати медичні засоби. На Сході війна, а в Україні бракує операційних ниток та голок, не згадуючи навіть про серйозніші матеріали чи обладнання. Польські лікарні збирають необхідне та передають. Олег звітує світлинами в соцмережах.
Із фронту деякі воїни повертаються без кінцівок. Хоч в Україні їм ставлять протези, вони не можуть на них ходити. Савчук організовує поїздки чоловіків до Ліманової, що в Малопольщі.
Там працює Лєшек Клошевський, який займається протезуванням. Він виготовляє протези індивідуально для кожного пораненого українця. Платити треба лише за матеріал.
«Хлопці на його протезі починали ходити, навіть бігати. Я бачила, які в них були емоції. Вони вчилися ходити», ー пригадує Запольська.
Хтось пробув у краківському шпиталі кілька днів і повернувся на батьківщину, інші ж лікувалися значно довше. Є й такі, що залишились у Кракові, як Андрій. Найдовше ー близько 10 місяців ー жив Павло. Йому тоді було 19 років.
Павло Онуфрієв отримав поранення нижньої частини ноги 20 лютого 2014 року. Хлопець пережив понад 10 операцій у Польщі.
Діти Майдану
Якось до Олександри завітав знайомий поляк. Під час розмови про події в Україні вони припустили, що в частини з тих, хто загинув протягом Революції, є діти.
Уже під кінець квітня до Кракова приїде перша група дітей героїв. Акція мала назву “Діти Майдану” (так само називатиметься документальний фільм, який зніматиме Божидар Пайонк рік пізніше). Згодом вона пошириться на всю країну, і до Польщі також приїжджатимуть діти учасників АТО. Тут хотіли не лише показати солідарність: діти, які пережили втрату рідних, потребували протягом якогось часу побути в іншому середовищі.
Не всі діти мали закордонні паспорти. В Україні великі черги на отримання візи, тому польські консульства з дня на день готували необхідні документи.
На дітей у Кракові чекали волонтери. Вони готували програму на цілий тиждень. Краків’яни разом збирали собою кошти, щоб забезпечити українцям відпочинок.
Олександра писала до Маршалковського управління Малопольського воєводства, до Воєводського управління, просила про фінансування. Завдяки Кароліні Пщолі фонд Bratniak Ягеллонського університету співфінансував проживання дітей у Кракові (Кароліна стане дружиною Андрія Кудряшова — їх поєднав Майдан).
Діти ночують у Nawojka ー гуртожитку Ягеллонського університету. Маршалковське управління забезпечило вечері, фонд св. Володимира ー обіди. На сніданок знайома Запольської закупляла йогурти, масло, хліб, булочки, джеми.
На День дитини приїхала друга група: вдови з дітьми. 19 осіб, з них 12 дітей. Тоді Олександра познайомилася з Христиною Потапенко, яка допомагала як волонтерка. Пізніше дівчина створить благодійний фонд “Жертвам війни в Україні” та сама організовуватиме подібні поїздки.
«У лютому загинули їхні чоловіки, а вони приїхали до нас першого червня. Десь на третій день їх відпустило трохи. Наша підопічна Юля питала себе: “Що я взагалі тут роблю?”, ー Олександра відновлює з пам’яті діалоги. Не дає мені поставити запитання, продовжує: «Марія ー то взагалі несамовита жінка… Її малому тоді було два з половиною роки».
Запольська сиділа з вдовами до другої ночі. У горя час не має міри. З жінками та дітьми ночувала подруга Олександри зі Львова Ярина.
У відповідь на свої листи-прохання Олександра отримувала безплатні квитки на потяги, до музеїв, на екскурсію в Соляній копальні у Вєлічці. Двом дітям, які мали астму, навіть вдалося забезпечити безплатне лікування.
Жінка обожнює фотографію. Вона ініціювала для дітей українських героїв фотопоїздку до п’яти польських місцевостей: Кракова, Вєлічки, Мєхова, Криніци і Жегєстова. У кожній групі по 20 осіб віком від 10 до 17 років. Проєкт Album sprzed lat 2015 є польсько-українським. Зі ста учасників половина ー діти з польських сімей.
З фотоапаратами чи телефонами підлітки бігали, виконуючи завдання. Програма в кожному місці дещо відрізнялася. У Кракові учасники отримували по шматку тканини, яка ставала тлом для портрета краків’янина, який вони робили перехожим на Казімєжі. У Мєхові вчилися аналоговій фотографії: гасали з камерами-обскурами, робили світлини, а пізніше в лабораторії проявляли спіймане. У Соляній копальні діти ліхтариками писали “Україна”.
Як координаторка, Олександра двічі відвідувала кожен пункт протягом проєкту. Спала по чотири години. Зараз з її посмішки ввижається, що були лише приємні моменти.
За кілька років Олександра з фотоапаратом поїхала до Варшави. Там закінчувала ліцей Наталя, яка була серед тих семи дітей, які першими прибули до Кракова. Зараз дівчина продовжує навчання в польському виші. Коли в аварії на мотоциклі загинув Євген з тієї ж компанії (його збив п‘яний водій) ー жінка опублікувала на фейсбуці його світлини.
«Українські сліди в Кракові»
Олександра попросила Миколу провести дітям екскурсії містом драконів. Його оповідання різняться від інших: за понад 20 років життя в Кракові чоловік відкрив та нагромадив багато фактів, пов’язаних з Україною.
«Що менші діти, то їх легше зацікавити», ー посміхається та поважніє за мить, додаючи, ー «з підлітками ж непросто, особливо, якщо в них травма».
Фото зі сторінки Олександри Запольської у фейсбуці
Пізніше на екскурсії Миколи почали приходити біженці з Донецької області та Криму, які втекли, бо мали інші погляди ніж окупанти.
«Те, що я маю на собі ー це все, що в мене є», ー почув гід від продавчині з Криму, яка записалася на екскурсію, щоб відволіктись і не збожеволіти.
Група туристів натрапила на російських мандрівників, які гордо прогулювалися Краковом з пришпиленими георгіївськими стрічками.
«Тут люди загинули, а якийсь турист за руский мір біля тебе йде», ー пригадував.
Згодом російських туристів як відрізало від Польщі. З 2014 року майже не приїжджають.
Поїздки дітей воїнів АТО до Польщі
Христя у партнерстві із засновницею благодійного товариства “Мій тато захищає Україну” Уляною Флишко планувала поїздки до Польщі для дітей, батьки яких воювали або загинули у зоні проведення АТО.
З Київської області підлітки їхали до Львова, де ними опікувалась Уляна. Після екскурсії до них долучалися діти з Львівської області, і вони разом з опікунами прямували до Кракова. На всі три поїздки, які організовувала Христя, автобус надавав Андрій Дума, що займається перевезеннями.
Окрім музеїв та прогулянок, у програмі дітей психологічна допомога. Психологиня Юлія Негребецька залюбки займалася з туристами арттерапією.
У коворкінгу Ірини Вансач та Ігоря Греськіва діти розмальовували пряники, що є однією з форм реабілітації. Запам’ятати ці миті допомагатимуть світлини, які робив Богдан Хмельницький. Чоловік на волонтерських засадах фотографував гостей з України протягом всіх поїздок, які організовувала Христя.
«Були діти з яскраво вираженою травмою (особливо в тій групі, де батьки загинули). Іншим дітям важко було знайти з ними спільну мову, адже вони просто не хотіли спілкуватися. Протягом поїздки вони відкривалися. Ми бавилися, розмовляли… Діти розуміли, що до них не ставляться вороже. Вони знаходили собі друзів, з якими продовжували спілкуватися далі», ー розповідає Христя.
Фото: Богдан Хмельницький
Обідами молодих українців пригощали ресторани Klezmer-Hois та
«Чечері», що тоді був на Казімєжі. Христина використовувала свої контакти, щоб забезпечити дітям відпочинок. Ніхто не відмовляв.
У Науковому саду ім. Станіслава Лема підлітки майже весь день захоплено роздивлялися експонати. Працівники парку зачинили музей на дві години пізніше.
«Ми намагалися не перенасичувати програму, бо діти хотіли банально піти в торговий центр і купити собі якийсь подарунок», ー пояснює організаторка.
Фото: Богдан Хмельницький
Українці як жаринки ー світяться по всьому світу
Попри все, що робили українці за кордоном, Манько категоричний:
«Ми не будемо собі брехати ー герої були там. Якби ми були хоч трошки сміливіші і більш геройські, ми б поїхали в Київ чи потім на війну». Людей тут тримала робота, навчання, добре укладене життя. Проте були й такі, що залишали нажите і поверталися будувати нову країну.
Микола Рябчук ー український журналіст, публіцист, перекладач, один із представників українських інтелектуалів, зокрема, в Польщі. Під час одного з візитів до Кракова публіцист зустрівся з Маньком. Слухаючи його розповіді про життя тут, Рябчук каже, що українці за кордоном ніби розкидані після вогнища вуглі: лежать непомітні десь у землі. Та щойно з України тривожно подує, вони стають червоними, загоряються і світяться як жаринки по всьому світі.
Фото: Олександра Запольська
Титульне фото: Олександра Запольська
Текст: Христя Гарбіч