Shopping Cart

Все для Майдану: як українці в Кракові допомагали Батьківщині протягом та після Революції Гідності

Українці, які не живуть на Батьківщині, стають дипломатами нашої держави, як тільки виникає потреба. На роботі, на кухні в гуртожитку чи в магазині ー всюди розповідають правду про наболіле. 

У восьму річницю розстрілів на Майдані, розповідаємо про забуті вчинки краківських українців. Нехай “тиха поміч” не буде знеособлена. 

Захекано, але енергійно Олександра Запольська прибігає на нашу розмову. Замість гамірних кав’ярень ми обрали офіс Фонду “Зустріч”, що на Кармелітській 34/100. Моя співрозмовниця є його співзасновницею з Андрієм Кудряшовим. Стільки разів проходила повз, ніколи не доводилося ввійти сюди. Чи то на співання українських пісень, чи мовні курси, чи на консультації до психолога, які тут теж відбуваються. 

Олександра стільки всього розповідає…

Я слухаю і пригадую чомусь шкільну лінійку, коли приїжджає чиновник з  “районо”. Йому дають слово, а він з аркуша паперу читає, що було зроблено для школи. Хоч ті діяння для нас, дітей, були якимись хмаровими й легкорозчинними. Напевно, Олександра на такому виступі мала б товсту книгу. Але ні. Вона знає все, що робила, напам’ять. Вона цим живе. Досі пам’ятає імена дітей та чоловіків (вона називає їх хлопцями), яких привозили на реабілітацію. Такі вчинки, як би сказали у Польщі, namacalne, вічні, хоч для багатьох незбагненні. 

У кожному реченні Олександри нові імена. Не встигаю зрозуміти, пов’язати, плутаюсь. Перепитую. 

“Та того було стільки що й не згадаєш всього”, ー каже з посмішкою. Від кожної фрази жінки мені стає тепло, але водночас соромно. Скільки часу минуло, а  ніхто не говорив  про те, як  тут допомагали українці, коли в Україні спалахнули події, які згодом нарекли Революцією Гідності. 

Не минуло і два дні від початку Майдану, як українці в Кракові вийшли підтримати земляків. Перші маніфестації організовувались спонтанно і поспішно. Хоч до 30 листопада краківські протести були хепінінгами, як називає їх Олександра. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У 2013 перший масовий Євромайдан за межами України відбувся в Кракові. Як це було?

Фейсбук ー основний канал комунікації краківських протестувальників

У Кракові демонстрації організовувало паралельно кілька груп. Якось у грудні в один день було одночасно дві акції протесту: на площі Головний ринок і на Плацу Щепанського. 

Збиралися люди, які давно жили в Польщі. Вони вже виходили на цю площу в 2004-му. Проте тоді якось не познайомились між собою, зналися лиш з вигляду. Микола Манько ー журналіст, автор книги, сьогодні екскурсовод у Кракові, а тоді випускник польського вишу, був записаний, як один з організаторів. Чоловік жаліється, що не має організаторських здібностей і що можна було зробити набагато більше.  Однак тоді саме до нього зверталася поліція у питаннях безпеки. Микола хвилювався через можливі провокації. 

Тоді студентські кав’ярні були центрами організації протестів. Молодь обклеювала плакатами різні заклади, закликаючи підтримати Україну. Крім українців, на протести приходили поляки. 

“Я приїхав до Польщі 93 року і до мене казали русек. Вважалося, що це був один східний простір. Коли я говорив, що я з Дрогобича  (біля Львова) ー перша реакція була  o, to kiedyś była Polska”, ー пригадує Микола та одразу ж виправдовує поляків:

“Я не заперечую, але мене дивувала перша реакція: це перше, що мені хотів сказати поляк. Сьогодні вже цього не має. Трагічні події в Україні переконали поляків, що українець може любити свою країну, боротися за неї й при тому не бути антипольським”. 

У 2013 році, другою групою, яка організовує протести, є студентство, яке навколо себе гуртує Андрій Кудряшов. Це він заснував на фейсбуці групу “Klub ukraiński w Krakowie”, яка переросла у Фонд “Зустріч”.

Групи на фейсбуці, які з’являються в той час, полегшують комунікацію і створюють мережу небайдужих. У 2013 році фейсбук ще не популярний в Україні, на відміну від Польщі. Динамічні події вплинули на те, що у цій мережі почало реєструватися все більше українців. 

 

Шапки, светри та куртки ー що відправляли на Майдан 

Прикуті до екранів люди ночами випитували знайомих, що діється вдома, які потреби протестувальників у Києві. В Україні були морози. Тому тут збирають теплі речі, шкарпетки, ковдри, спальники, куртки, обігрівачі для рук та ніг. Сортують принесене у підвальному приміщенні Фундації св. Володимира, що на Канонічній 15. Люди приносять різне: хто що мав або що міг купити. Збирали та сортували одяг також жінки, зокрема, Христина Заник — головна  редакторка «Нашого Слова». Тоді водії автобусів безплатно перевозять пакунки. 

Сортує і Микола. Просльозився від зворушення від  якісного теплого одягу, брендової термобілизни та гірського взуття по кількасот злотих пара, що приносили поляки. Каже: “Лиш люди з великим серцем здатні на такі подарунки”.

“Коли українцям погано, поляки співчувають, хочуть допомогти. Сподіваюся, що якщо в Польщі щось буде не так,  українці складуть іспит”, ー вірить чоловік.

Христина Потапенко ー юрист, поетеса та перекладач. Дівчина приїхала до Кракова десять років тому, щоб писати дисертацію в Ягеллонському університеті. Ще до того, як почався Майдан та війна, науковиця займалася  міжнародними проєктами пов’язаними з Україною. 

Коли у Києві почалося, Христя зі знайомими, які приїхали сюди на стажування, обмін чи працювати , збирають кошти. “Це Лілія Турчин, Іра Гнасевич, Тарас Лешкович, Ліля Малярчук, Богдан Хмельницький”, ー перелічує. Закуплені речі передають на Майдан через Володимира Соборного. “Я знала цих людей, тому довіряла. Розуміла, що все, що ми закупимо справді піде на допомогу”, ー каже юрист. 

Згодом доброчинці надсилатимуть вже на фронт їжу, засоби гігієни чи кровоспинні бандажі, яких в Україні не можна було купити.

Місце зустрічі краків’ян

Українці часто вибирають для зустрічі місце, яке знають усі мешканці міста ー пам’ятник Адамові Міцкевичу на Головному ринку. Pod Adasiem люблять зустрічатися закохані пари. 

 

Фото: Олександра Заповська (2 лютого 2015 року)

Крім поляків, підтримати українців прийшли росіяни, які були  проти путінського режиму та радикально налаштовані поляки з антиросійськими плакатами. Вони  викрикували у свої мікрофони: “Геть російська рука з України!”. Українці побоялися, що це провокація і попросили їх згорнути плакати. 

“Ми сказали їм, що тут є наші друзі-росіяни й що протест не проти росіян, а на підтримку Майдану. Взагалі, що Україна має зараз свою проблему. Ми ще не знали, які випробування чекатимуть Україну вже незадовго. Мушу тепер визнати, польські радикали не помилялись”, ー каже Микола. 

Окрім Старого міста, українці з прапорами та мальованими плакатами ходили під Консульство України. Коли стало відомо про перші жертви, приносили  лампадки, квіти та світлини вбитих. Реакція працівників дипустанови була стриманою ー вони представляли державну владу, яка на той момент була в Україні. Хоча більшість з них поділяли погляди протестувальників.

“Ми там стояли за вільні справедливі вибори, а перш за все за євроінтеграцію. Ми не мали впливу на те, що відбувалося в Києві, але ми страшенно хотіли, щоб міжнародне суспільство це помітило. Якщо Польща почне про це говорити, то на події в Україні звернуть увагу й інші країни”, ー тлумачить Микола Манько. 

 

Фото: Олександра Запольська

Коли почалися трагічні події ー ейфорія зникла. Журналіст пригадує:

“Ми з вереском хотіли кричати полякам: подивіться, що там твориться, а ви мовчите. Не мовчіть, здіймайте міжнародний галас! Це вже був шок. Юнаки, які гинули на Майдані, як і польські виховувались на Гаррі Поттері. Вони нічим не відрізнялись від тутешньої молоді”. 

Краків протестує мистецько 

На кожне побиття, викрадення чи смерть в Україні, тут виникала акція протесту.

Після розстрілів у Києві актори другого найстаршого театру в Польщі ー Національного старого театру у Кракові ー організовують перформанс на Щепанській площі. З балкона Анна Димна читає перекладені польською фейсбучні рефлексії Жадана, Баблояна та інших харківських інтелектуалів, які в той час відстоюють українськість міста. 

Ксенія Березовська та Олена Запольська розвішують на стінах будівлі вирізані прострілені силуети з мішенями. Їх сто, як загиблих. 

Фото: Олександра Запольська

Краків перший приймає  поранених

Краківські українці мобілізувалися ще більше після розстрілу на Майдані 20 лютого. Вже в суботу до Кракова транспортним літаком привезли 14 поранених. Згодом до міста привозитимуть постраждалих на російсько-українській війні, про яку тоді ще не здогадувались. 

“У неділю до мене з Києва звернулися з проханням довідатися, що з пораненими. Двоє з них у критичному стані. Я контактувалася з комендантом військового госпіталю, де їх лікували. Єдине, що він міг передати: вони стабільні”, ー розповідає Олександра. 

Христина з друзями протягом весни 2014 року ходять у військовий шпиталь у Кракові: відвідують поранених, купують продукти, ліки, милиці. Коли майданівцям (а потім теж пораненим воїнам) стає легше, гуляють з ними, показують місто. 

Про психологічний комфорт пацієнтів-українців, які не знали мови й перебували самі в чужій країні, дбають Микола Манько і Катерина Баша. Остання бере участь в не одній подібній акції. Активісти приходять до приватної лікарні ім. Св. Рафала.Там працюють українські хірурги, які, як припускає Манько, могли ініціювати лікування (безплатне або частково платне) земляків. 

Багато охочих зголосилося опікуватися героями. Проте не всі, хто входив у двері шпиталю, витримували. Не всі могли дивитися на важкопоранених чоловіків, стримуючи емоції. 

“Ми пояснювали, що якщо ти не в стані, то не варто йти. Ти нічим не допоможеш хлопцям, лише заспокоїш своє сумління”, ー пояснює співзасновниця “Зустрічі”.

Часом пацієнтам були потрібні звичайні речі, як от домашнє харчування. У польських лікарнях на сніданок і на вечерю подають канапки. Українські чоловіки не звикли до такого меню: їм на вечерю хочеться з’їсти теплу страву. Солодощів чи фруктів землякам приносили багато, а вже борщ чи вареники ー ні, бо їх треба зробити. 

Не всі, хто приходили з мандаринками, помічали, що потрібно взяти випрати додому речі мітингарів: футболки, шкарпетки, білизну. 

一 Якраз ті, що так допомагали, про це не розказують. 

一 Ви можете назвати, хто цим займався?

一 Це в основному жінки, які довше живуть в Кракові, які мали вже родини. 

Олександра розповідає, що однією з таких була Галина Чуба — викладачка Ягеллонського університету. Звичайними, але великими справами, допомагали теж жінки, які приїхали до Польщі тимчасово на заробітки. 

Олександра відвідувала чоловіків, котрі були у тяжкому стані. Один з них мав поранення голови від кулі на Майдані. 

Олександра просить знайому, Марію, залишитися в готелі на Флоріанській з мамою Володі, якому в Кракові робили операцію. 

“Я боялася її саму залишити, тому що ще не було відомо результату. Операція затягнулася на більше, ніж 8 годин”, ー пояснює. 

“Зранку я приїхала, їх забрала і ми поїхали на оійом (пол. oddział intensywnej opieki medycznej; відділ лікарні, в якому лікують пацієнтів у критичному стані). Там медсестри не могли сліз стримати. Казали, що вони перший раз з таким стикаються. Дуже важкі поранення були”, ー каже жінка. 

Володя з Луцька досі надсилає жінці привітання на свята. 

У Польщі українські герої починали заново ходити 

Олег Савчук ー завідувач у Волинській обласній клінічній лікарні. Лікар з Луцька пише  до польських колег з проханням надіслати медичні засоби. На сході війна, а в Україні бракує операційних ниток та голок, не згадуючи про серйозніші матеріали чи обладнання. Польські лікарні збирають необхідне та передають. Олег звітує світлинами в соцмережах.

З фронту деякі воїни повертаються без кінцівок. Хоч в Україні їм ставлять протези,  вони не можуть на них ходити. Савчук організовує поїздки чоловіків до Ліманової, що у Малопольщі. 

Там працює Лешек Клошевський, який займається протезуванням. Він виготовляє протези індивідуально для кожного пораненого українця. Коштує лише матеріал. 

“Хлопці на його протезі починали ходити, а навіть бігати. Я бачила, які в них були емоції. Вони вчилися ходити”, ー пригадує Запольська. 

Хтось пробув у краківському шпиталі кілька днів і повернувся на батьківщину, інші ж лікувалися значно довше. Є і такі, що залишились у Кракові, як Андрій. Найдовше ー близько 10 місяців ー був Павло. Йому було тоді 19 років.

Павло Онуфрієв отримав поранення нижньої частини ноги 20 лютого 2014 року. Хлопець пережив понад 10 операцій в Польщі.

Діти Майдану

Якось до Олександри завітав знайомий поляк. Під час розмови про події в Україні вони припустили, що в частини з тих, хто загинув протягом Революції, є діти. 

Вже під кінець квітня до Кракова приїде перша група дітей героїв з семи осіб. Акція має назву “Діти Майдану” (так само називатиметься документальний фільм, який зніматиме Божидар Пайонк рік пізніше вже з іншою молоддю). Згодом вона пошириться на всю країну і до Польщі приїжджатимуть теж діти учасників АТО. Тут хочуть не лише показати солідарність: діти, які пережили втрату рідних, потребують на якийсь час побути в іншому середовищі.

Не всі діти мають закордонні паспорти. В Україні великі черги на отримання візи. Польські консульства з дня на день готують необхідні документи. 

На дітей у Кракові чекають волонтери. Вони готують програму на цілий тиждень. Краків’яни збирають між собою кошти, щоб забезпечити українцям відпочинок. 

Олександра пише до Маршалковського управління Малопольського воєводства, до Воєводського управління, просить про фінансування. Завдяки Кароліні Пщолі, Фонд “Братняк” Ягеллонського університету співфінансує проживання дітей у Кракові. (Кароліна стане дружиною Андрія Кудряшова — їх поєднав Майдан).

Діти ночують в “Навойці” ー гуртожитку Ягеллонського університету. Маршалковське управління забезпечує вечері, Фундація св. Володимира ー обіди. На сніданок знайома Запольської в “Макро” закупляє йогурти, масло, хліб, булочки, джеми. 

На день дитини приїхала друга група: вдови з дітьми. 19 осіб, з них 12 дітей. Тоді Олександра знайомиться з Христиною Потапенко, яка допомагає. як волонтерка. Пізніше дівчина створить благодійний фонд “Жертвам війни в Україні” та сама організовуватиме подібні поїздки.

“У лютому загинули їхні чоловіки, а вони приїхали до нас першого червня. Їх десь на третій день відпустило трохи. Юля питала себе: що я взагалі тут роблю”, ー Олександра відновлює з пам’яті діалоги. Не дає мені поставити запитання, продовжує:

“Марія ー то взагалі несамовита жінка… малому тоді було два з половиною роки”. 

Запольська сидить з вдовами до 2 ночі.  Для горя час не міряється. З жінками та дітьми ночує подруга Олександри зі Львова Ярина. 

У відповідь на свої листи-прохання Олександра отримувала безплатні квитки на потяги, до музеїв, на екскурсію в Соляній копальні у Вєлічці. Двом дітям, які мали астму, навіть вдалося забезпечити безплатне лікування. 

Олександра обожнює фотографію. Вона ініціює для дітей українських героїв  фотопоїздку до 5 польських місцевостей: Кракова, Вєлічки, Мєхова, Криніци і Жегєстова. У кожній групі 20 осіб віком  від 10 до 17 років. Проєкт Album sprzed lat 2015 є польсько-українським. Зі ста учасників половина ー діти з польських сімей. 

З фотоапаратами чи телефонами підлітки бігали, виконуючи завдання. Програма у кожному місці дещо відрізнялася. У Кракові учасники отримують по шматку тканини, яка стає тлом для портрета краків’янина, який вони роблять перехожим на Казімєжі. У Мєхові вчаться аналоговій фотографії: гасають з камерами-обскурами, роблять світлини, а пізніше в лабораторії проявляють спіймане. У Соляній копальні діти ліхтариками пишуть “Україна”. 

Як координатор, Олександра двічі відвідує кожен пункт протягом проєкту. Спить по 4 години. Зараз з її посмішки здається, що були лише приємні моменти. 

ФІЛЬМ

За кілька років Олександра з фотоапаратом їде до Варшави. Там закінчує ліцей Наталя, яка була серед тих семи дітей, які першими приїхали до Кракова. Зараз дівчина продовжує навчання у польському виші. Коли на мотоциклі гине Євген з тієї ж компанії  (його збив п‘яний водій) ー жінка публікує на фейсбуці його світлини. 

“Українські сліди в Кракові”

Олександра просить Миколу провести дітям екскурсії містом драконів. Його оповідання різняться від інших: за понад 20 років життя в Кракові чоловік відкриває та нагромаджує все більше фактів, пов’язаних з Україною. 

“Чим менші діти, тим їх легше зацікавити”, ー посміхається та поважніє за мить, додаючи: “З підлітками ж непросто, особливо, якщо в них травма”. 

Фото зі сторінки Олександри Запольської у фейсбуці

Пізніше на екскурсії Миколи приходять біженці з Донецької області та Криму, які втекли, бо мали інші погляди ніж окупанти. 

“Те, що я маю на собі, це все, що в мене є”, ー чує гід від продавчині з Криму, яка записалась на екскурсію, щоб відволіктись і не зійти з глузду.

Група туристів натрапляє на російських мандрівників, які гордо спацерують Краковом з пришпиленими георгіївськими стрічками. “Тут люди загинули, а якийсь турист за руский мір біля тебе йде”, ー пригадує.

Згодом російських туристів, як рукою відрізало від Польщі. З 2014 року майже не приїжджають.

Поїздки дітей воїнів АТО до Польщі

Христя у партнерстві з Уляною Флишко зі Львова, засновницею благодійного товариства “Мій тато захищає Україну”, планують для дітей, батьки яких воювали або загинули у зоні проведення АТО, поїздки до Польщі. 

З Київської області підлітки їдуть до Львова, де ними опікується Уляна. Після екскурсії містом Лева до них долучаються діти з Львівської області і вони разом з опікунами їдуть до Кракова. На всі три поїздки, які організовує Христя, автобус надає Андрій Дума, що займається перевезеннями. 

Окрім музеїв та прогулянок, у програмі дітей психологічна допомога. Психолог Юлія Негребецька залюбки займається з туристами арттерапія. 

У коворкінгу Ірини Вансач та Ігоря Греськіва діти розмальовують пряники, що є однією з форм реабілітації. Запам’ятати ці миті допоможуть світлини, які робить Богдан Хмельницький. Фотограф, як волонтер, робить світлини гостям з України протягом всіх поїздок, які організовує Христя. 

“Були діти з яскраво вираженою травмою (особливо в тій групі, де батьки загинули). Важко було знайти з ними спільну мову іншим дітям, вони просто не хотіли спілкуватися. Протягом поїздки вони відкривалися. Ми бавились ігри, розмовляли… Діти розуміли, що до них не ставляться вороже. Вони знаходили собі друзів, з якими продовжували спілкуватися далі”, ー розповідає Христя.

Фото: Богдан Хмельницький

Обідами молодих українців пригощають ресторани Klezmer-Hois  та “Чечері”, що тоді був на Казімєжі. Христина використовує свої контакти, щоб дітям забезпечити відпочинок. Ніхто не відмовляє. 

В Науковому саду ім. Станіслава Лема підлітки захоплено роздивляються експонати майже цілий день. Працівники парку винятково зачиняють музей на дві години пізніше. 

“Ми не хотіли перенасичувати програму, бо діти хотіли теж банально піти в торговий центр і купити собі якийсь подарунок”, пояснює організаторка.

Фото: Богдан Хмельницький

Українці, як жаринки світяться по всьому світу

Попри все, що робили українці за кордоном, Манько категоричний:

“Ми не будемо собі брехати ー герої були там. Якби ми були хоч трошки сміливіші і геройські, ми б поїхали в Київ чи потім на війну”. Людей тримала тут робота, навчання, добре укладене життя. Проте були такі, що залишали нажите і повертались будувати  нову країну. 

Микола Рябчук ー український журналіст, публіцист, перекладач, людина, яка є одним з представників думки українських інтелектуалів, зокрема в Польщі. Під час одного з візитів до Кракова публіцист зустрівся з Маньком. Слухаючи його розповіді про життя тут, Рябчук каже, що українці за кордоном ніби розкидані після вогнища вуглі: лежать непомітні десь у землі. Як тільки подує з України тривожним, вони стають червоними, загоряються  і світяться як жаринки по всьому світі. 

Фото: Олександра Запольська

Титульне фото: Олександра Запольська

Христя Гарбіч

 

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наші партнери:

Fundacja Instytut Polska-Ukraina

Klub Ukraiński w Krakowie - Fundacja Zustricz

The Jewish Community Centre of Krakow

Salam Lab, Laboratorium Pokoju.

Szlachetna Paczka -Pomoc potrzebującym - ubogim, dzieciom, seniorom, chorym i niepełnosprawnym.

NIĆ. Kawiarnio-księgarnia.