Тут ми — люди. А в Україні знову станемо «циганами»

Вікторія —  ромка, якій довелося тікати з України від російського повномасштабного вторгнення. Вона та її чоловік мають 9 дітей, двоє з яких — військові. Сім’я мала будинок у Львівській області та хоч і нелегке, але стабільне життя. Поле, коня, роботу, худобу. Це все вони покинули й приїхали до Польщі. І вже майже 3 роки живуть тут.  

Вікторія, її чоловік та старші діти працюють, молодші навчаються у місцевій школі. На дозвіллі Вікторія малює та пише вірші. 

UAinKrakow.pl поспілкувалися з Вікторією та дізналися про її життя до війни, дискримінацію ромів та синів, які захищають Батьківщину

Яким було життя Вікторії до великої війни 

Ми  з чоловіком походимо з Закарпаття, але 26 років прожили у Львівській області. Це наша друга Батьківщина. У мене дуже велика родина — маємо 9 дітей. До війни жили, як усі. Правда, політикою не цікавилися. Не до того було. Діти, школа, робота, поле, хата — ледве встигали усе поробити. З чоловіком завжди працювали на важких роботах, бо не маємо освіти. Але заробляти мусимо, бо ж маємо багато дітей.  

Усі наші діти навчалися в школах. Старші наші хлопці — автомеханіки. Середній син навіть зараз навчається. Воює і навчається. Отримує бакалавра. Дівчата наші теж вивчилися. Одна з них здобула професію продавця-консультанта, але по фаху не працювала. Її не хотіли брати на роботу до магазину. Бо, як знаємо, до ромів в Україні ставлення інакше. Тому вона вивчилася на тату-майстриню. Згодом почала винаймати собі салон і робити тату. Ще тримала невеличкий бар. Так ми й жили усі. Працювали, обробляли город. Все — разом. 

Ми купили будинок у 2006 році. На жаль, через війну мусили його покинути. Мали велике поле, коня, періодично тримали свиней, биків. 

В Україні ромів не сприймають за рівних собі. Навіть є таке прислів’я — «Ось іде чоловік. А, та то не чоловік, то циган». Слово «циган» для нас образливе дуже. Немає такої національності. 

Ми — роми, але цього нам доводиться цуратися. Іноді ми навіть казали, що ми мадяри, щоб до нас не було іншого ставлення. Соромно сказати, що ми — роми. А ми хочемо, щоб до нас ставилися без упереджень. Хочемо не перейматися нічим зайвим, як-от, доводити постійно, що ми гідні жити у суспільстві.  

Проте ми жили у невеликому селі, нас там знали. Знали, що ми важко працюємо, живемо чесно, по совісті, тому там до нас ставилися більш-менш нормально. А от старші діти стикалися з дискримінацією набагато частіше. Не раз доводилося ходити до школи розбиратися. Вчителі, на жаль, не хотіли бачити, як ображають наших дітей. Ігнорували. Діти бувають жорстокими дуже, а вчителі — байдужими.  

Нашій молодшій донці 9 років. Її у школі не ображали, адже знали, що наша сім’я добросовісна. Ми також  усіляко намагалися уберегти її від дискримінації. Вдома у доньки був свій майданчик з пісочницею, гойдалками, іграшками. Ми це робили, щоб вона нікуди не ходила, а діти приходили гратися до неї. Тримали її в коконі від негараздів. 

У Польщі, ми теж зробили донці свій майданчик, щоб вона нікуди не ходила. Попри це тут донька вперше почула, що вона «циганка». Від батька однокласниці з України. Перед цим ніхто у Польщі нам не казав, що ми якісь не такі. Ні в школі, ні на роботі. Ніде. Проте знайшовся українець, який сказав:«Що ви з нею граєтеся? Вона ж циганка». То було гірше, ніж ляпас. Ми ж зараз усі українці тут — біженці через війну. Ми усі тікаємо. Ми усі в одному човні. Не треба його розхитувати. 

24 лютого 2022 року. Велика війна 

Напередодні повномасштабного вторгнення ми купили бензопилу, бо стара вже геть була несправна. Постійно ламалася. Обновляли хату. Купили цемент, бо планували добудовувати кімнату, приладдя для городу, косарку. Готувалися до весни. Стільки всього треба робити. Але почалася велика війна.  

Їхати ми не планували. Думали, що ця війна не надовго. Думали більше про те, як картоплю будемо саджати навесні, ніж про те, що виїжджати треба.

Почали нам телефонувати наші сини. Казали, що ми маємо забирати доньок і їхати. Вони переживали, що якщо прийдуть росіяни, то почнуть ґвалтувати дівчат. А ми того не розуміли, бо ще не бачили всього того жахіття, що відбувалося у Бучі. Ми собі думали, як нам їхати, нам оно поле орати. От-от сніг зійде. Хмара роботи. Але сини казали, що треба їхати прямо сьогодні. І ми поїхали. 

Залишили свою хату. Все перемили там, склали, навели порядок. Щоб повертатися було приємно в чисту хату. Коня відвели до сусіда. Все лишили. 

Авдіївка 

Зруйноване місто, будинки розбиті. 

Довкола гуляє страшна Пустота… 

Дитячий майданчик, гойдалки обвислі 

Давно не буває тут дітвора… 

В оселі ці Розпач вселився, 

Лахматий такий і брудний, 

А поруч — Біль з Страхом ужився…. 

Пожитки розклали свої. 

По вулицях Втома гуляє, 

Заглядає в вікна квартир. 

Хтозна, що вона там шукає  

Хоч місто, здається, пустир. 

У місті панує Зневіра 

Сиреною виє вона…… 

Й жене спереду себе мов звіра 

Ангела без крила…… 

А Ангел той зовсім не білий, 

Поранений він, й весь в крові….. 

З очей його капають сльози 

Болючі, криваві, гіркі….. 

Він плаче за нами із вами 

Він плаче за нами всіма, 

Бо знає що нас чекає, 

Яка у нас доля тяжка…. 

*уривок вірша Вікторії 

Ми не знали, куди їхати. Нас багато. 5 дітей і нас двоє. Складно, коли багато. Поїхали до Польщі, бо це найближче безпечне місце. Не планували їхати далеко. Бо ж думали, що повернемось скоро. Дорога була складною. Їдеш, не знаючи куди. З одним рюкзачком. Везеш своїх дітей. Куди? Це було найстрашніше. Волонтери нам запропонували Варшаву чи Краків. А нам все одно було. Поїхали до міста під Краковом.

«Зустріли нас у Польщі дуже добре» 

Нас прийняла польська сім’я. Там ми прожили майже рік. Працювали на полі. Діти ходили в школу. 

У Польщі одразу було важко з мовою. Це найперша складність, коли ти не можеш пояснити, що тобі треба, а перекладач перекладає якось «по-японськи». Наступне — адаптація дітей. Школу нам знайшли одразу. Там діти додатково вивчали польську. Сусідські польські діти повели наших в танцювальний гурток. А мої дівчата дуже люблять танцювати, тому  вони досить швидко адаптувалися.

В Україні ми и намагалися бути скритними. Щоб ніхто не дізнався, що ми роми, не говорили нашою мовою. Наші діти взагалі не знають нашої мови. Ми не вчили їх, щоб вони не знали дискримінації через це. Але тут, у Польщі, ми побачили, що нас сприймають, тому діти почали вивчати ромську мову з волонтерами. 

Польську ми вивчали, спілкуючись з людьми. Була у нас сусідка. Мила польська пані. Приходила до нас. Їй хотілося нас пожаліти, а ми її не розуміли. Знали, що вона добра, бо постійно нас обіймала. Наші діти вчать польську у школах і вже нас почали виправляти. А робити домашні завдання з дітьми мовою, яку ти не знаєш, то взагалі щось. От так ми й вивчили. Зараз говоримо. Навіть самі не помітили, як це сталося. 

Зараз ми живемо в іншому містечку, недалеко від Кракова. Нас тут прийняли в готель, який на початку війни зробили осередком для українських біженців. Це місце ми знайшли завдяки волонтерам. Я написала в польсько-ромську організацію Кракова. До нас приїхала їхня представниця. Вони тоді дали нам продукти, дітям рюкзаки, канцелярію. І направили у центр допомоги біженцям, де для нас знайшли житло. 

У січні буде 2 роки, як ми тут. Ми платимо за це місце. За дорослого 60 злотих в день, за дитину — 15 злотих в день. Непогана сума набігає за всіх. 

У дітей, звісно, спочатку був стрес. Потрібен був час на адаптацію. Але тут нас теж прийняли дуже добре. Школа дуже хороша. Привітні діти, дружні. Нашу молодшу доньку вже разів 5 кликали на дні народження. Ми теж адаптувалися. Якщо до нас добрі, то і ми добрі. Роми — добра нація. То з нас роблять злих. Ми не такі насправді.

Кола спілкування тут я не маю. І в Україні не мала насправді. У мене діти, сім’я. То і є мої друзі. Я читати люблю. Пишу вірші. То мені заміняє спілкування. 

Зараз найбільші складнощі — це житло. Бо тут ми не маємо свого. А це означає, що ти постійно думаєш, а чи зміниться щось завтра? А чи не скажуть нам, що ми маємо звідси виїжджати. А куди ми підемо з дітьми? Немає стабільності. Це страшно. Переживаю за своїх дітей. Нам з чоловіком не багато років, але статися може що завгодно, а діти залишаться самі і без житла.  

Усі ми працюємо: я, чоловік, син, доньки. Доньки навчаються на перукарів, мають практику, за яку отримують гроші. Ще відпрацьовують у бістро вихідними. Дають собі раду

Нас тут не цькують, не принижують. Ми вільно ходимо вулицями. Вільно працюємо. Вільно розмовляємо своєю мовою. У Польщі немає чого змінювати стосовно ромів. Тут усе добре.

Повертатися в Україну ми не плануємо. По-перше, нам немає куди. Наш будинок, на який ми так тяжко заробляли, розграбували наші ж сусіди, які пили у нас каву та обідали. По-друге, тут ми — люди, а в Україні знову станемо «циганами». А я хочу, щоб мої діти бачили життя, спокійне та щасливе. І щоб не треба було доводити, що ми — як усі

«Я завжди кажу — треба жити так, щоб ти не соромився назвати своє прізвище. Як от мої сини, які воюють» 

Мій Давид був 3 роки в АТО. Відвоював. У 2021 році поїхав працювати до Польщі. Повернувся. Їхати знову відмовився. Десь за місяць до повномасштабного вторгнення прийшов до нас і сказав: «Я піду на війну знову». Ми йому: «Та не йди. Ти вже відвоював своє. Піди в Тероборону. Там буде спокійніше». А він: «Ні, так буде не по-чесному». Ми дали йому гроші на бронежилет, каску. І коли почалося повномасштабне  вторгнення він пішов знову. До цього він був морським піхотинцем, вже мав сержанта. Згодом перевчився на бойового медика. Артур, старший син, відвоював 4 роки. 3 роки АТО і рік великої війни. У нього 5 дітей. Він не тікав з ними як багатодітний батько. Хоча міг. Але ні. Воював. Після поранення вже вдома. Але теж не лежить на дивані. Працює. Важко працює. 

Я відмовляла своїх дітей від війни. Не хотіла, щоб вони йшли воювати. Кожна мати так би зробила. Ніхто не хоче, щоб дитина була у небезпеці. Один син казав: «Мамо, я відслужу і з чистим серцем повернуся додому». А інший: «Ну як я можу не воювати, коли мій молодший брат на війні? Як я буду в очі своїм дітям дивитися?».

Якось мені здалося, що я вже відмовила одного з них. Але в один день він прийшов до нас і віддав ключі від машини, яку ми йому подарували на 18 років. Ми подумали, що він просто хоче, щоб ця автівка була у нас, а він собі купить іншу. Але ні. Сталося не так. Пам’ятаю, він поїхав у місто автобусом. Це було свято. Я йому зателефонувала, щоб попередити, що автобуси погано ходять і варто на це зважати, коли він повертатиметься додому. Бо ж автівку залишив уже у нас. Але він сказав: «Мамо, мені вже не потрібні автобуси. Я їду до Львова, я підписав контракт з ЗСУ». У мене все тоді оніміло. Але як я можу на це вплинути? Отакі у мене сини

У мого Давида тремтять дуже руки… 

І не від роботи, і не від науки, 

— Чого ж тобі сине так дуже погано? 

— Та легка контузія є в мене, мамо, 

Ото РПГ, що я з нього стріляю, 

Не зовсім безпечне…..  

— Та я, сине, знаю. 

Бодай та війна вже скоріше скінчилась, 

Бодай вже вона всім людям і не снилась!!! 

Допоки дітям нашим там воювати? 

А нам, матерям, усі ночі не спати? 

І плакати кожної ночі так сильно? 

Тремтять дуже руки, у мойого сина… 

*вірш Вікторії 

Бути мамою військового — важко. Ти сидиш у телефоні, чекаєш повідомлення, хоча б плюсик, що означає, що живий. Отримала і слава Богу. І так двічі. Бо у мене двоє воює. 

Мої хлопці мають нагороди. Артур має 3. Давид 5. От нещодавно Артур отримав Золоту зірку, а також багато сертифікатів і подяк. Вони у мене такими завжди були. Ще зі школи маю багато подяк. Вони завжди старалися бути хорошими та правильними. Пишаюся ними. 

В армії до них ставляться добре, немає проблем з дискримінацією. Там усі побратими. Якось була така історія. Син телефонував мені й питав чи все у нас є, чи одягнуті дівчата до зими. Я кажу: «Усе нормально. Якщо щось буде не так, ми тут розберемося. Ми тут разом, а ти серед чужих». А він: «Мамо, тут, на війні, немає чужих. Ми тут усі свої». 

Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.

Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.

Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.

Статтю також можна прочитати на польській мові за посиланням