У рамках Міжнародного фестивалю українського театру “Схід-Захід” у Кракові відбулися вистави Донецького академічного обласного драматичного театру з Маріуполя “КРИК НАЦІЇ” та “Хто я?” Луганського обласного українського музично-драматичного театру з Сєвєродонецьку.
Редакція UAinKrakow.pl завітала на вистави та поспілкувалася з режисерами та акторами про евакуацію з найгарячіших точок під час війни, відродження театрів, стереотипи про людей зі Сходу України та російську мову.
Про знищені театри та евакуацію
“Кожен рятувався як міг”, – розповідає Людмила Колосович, заслужена артистка України, режисерка та директорка театру з Маріуполя.
Ігор Китриш – актор, який зіграв головну роль – вибрався із сім’єю з міста 15 березня, а 16-го на театр впала російська бомба. Але деякі актори та працівники – Дмитро Муранцев, Віра Лебединська, Оксана Сьоміна й інші – перебували в цей час у будівлі Драмтеатру.
“Напевно, Бог хотів, щоб ми щось далі робили, тому так кожного по-своєму врятував”, – говорить Ігор.
“Як можна було поцілити в театр, де написане слово “Діти”? Вони знали, що там переховується мирне населення разом з дітками. Для мене це неочікувана трагедія. Я не сподівалася, що таке може статися з театром. Це був просто жах”, – ділиться емоціями пані Людмила зі сльозами на очах.
Російські ракети зруйнували й будинок театру в Сєвєродонецьку, куди у 2014 році переїхав луганський театр. Зараз на тому місці в Сєвєродонецьку лише руїни.
“Коли ми переїжджали до Сум, то вже знали, що будівля нашого театру зруйнована. Якщо до цього моменту ми думали, що повернемось у Сєвєродонецьк, планували, як його будемо відбудовувати, ділилися, в кого є який інструмент, як ми будемо відновлювати роботу театру, то коли дізналися, що будівлі нема, то нам було важко”, – зізнається актор Луганського театру драми Денис Пономаренко.
Відродження театрів
У Сумському театрі акторам луганської трупи, які до того 8 років працювали в Сєвєродонецьку, виділили гримерні кімнати, і з 1 серпня вони повністю відновили роботу. Після переїзду показали виставу “Хто я?”. Був аншлаг, приходили навіть люди із Сєвєродонецька.
“Один з глядачів написав мені напередодні цієї вистави і спитав: “Це точно наш театр, це луганський? Я правильно все зрозумів? Ви будете грати в Сумах?”. Я написав: “Так”, а потім вже він у Facebook мені писав, що вони 80 кілометрів проїхали, щоб просто подивитись цю виставу. Я бачив їх у залі з дружиною, і в мирному житті я просто знав, що в нас є глядачі, а вони знали, що в них є ми. Зараз ми бачимо, хто це – вони додаються в друзі, вони пишуть нам”, – ділиться актор Денис Пономаренко
“І ми відчуваємо такий зв’язок, якого не було раніше”, – додає акторка Анастасія Адначева-Пономаренко.
Людмила Колосович з маріупольського театру раніше була режисеркою, але після евакуації їй запропонували ще й посаду директорки. Вона погодилася не одразу, бо це дуже відповідально – взяти на себе таку ношу. Але після слів “Пані Людмило, допоможіть врятувати мистецтво українського Донбасу під час війни” не могла відмовитися.
“Було неймовірно складно – розбомблений театр не мав жодного документа, який би свідчив про те, що цей театр був – тільки призначення мене як виконувача обов’язків директора й керівника. Тому я пішла поліцію писати заяву, що ми втратили все майно, відновлювати печатку, якісь майнові документи”, – розповідає Людмила.
Одночасно вона намагалася збирати акторів по Україні та писала нову п’єсу про Василя Стуса.
“Нас було 210 людей, переїхали 12“, – розповідає жінка. Решта порозсипалися по всьому світу. У Маріуполі залишилися близько 60 людей. Хтось поїхав в росію, хтось в Крим, а хтось – до Європи, отримавши тимчасовий захист.
“Я вважаю, що люди, які тут, вчинили дуже чесно”, – додає вона.
Про вистави та місію театру під час війни
Наразі трупа маріупольського театру живе в гуртожитку в Ужгороді та грає вистави в Закарпатському академічному обласному українському музично-драматичному театрі.
Саме там 16 липня, рівно за чотири місяці після бомбардування Драмтеатру російськими літаками, відбулася прем’єра вистави “КРИК НАЦІЇ” про життя і долю Василя Стуса.
“Перше, про що ми хотіли говорити – це Стус. Він донецький поет, і потерпав за збереження українського слова, української культури ще в 1960-80-ті, а в 1985-му загинув від рук радянського режиму. Минуло стільки років, а проблема не змінилася – Україна все ще продовжує боротьбу за збереження української ідентичності, тепер вже зі зброєю в руках”, – розповідає Людмила та додає, що вони хотіли б називатися “стусівцями”, проте, щоб носити таке високе ім’я, треба ще багато працювати.
“Я собі уявляю, якби Василь Стус був живий, то як би він пишався“, – говорить з посмішкою режисерка, адже на Донеччині ніколи не було українського театру, а тепер він з’явився.
Також вона наголошує: те, що театр відродився і поставив таку серйозну виставу – це і є його місія під час війни, його культурний фронт.
З часів створення луганського театру у 1940-х роках протягом довгого часу всі вистави були лише українською мовою. Деякі з акторів уже цього не застали. Українському театру в цьому місті не раз доводилося затверджувати своє право на існування.
“Ми будемо продовжувати прославляти і популяризувати нашу культуру. За 8 років нашої роботи в Сєвєродонецьку ми підсадили багатьох людей на український театр та українську мову”, – ділиться Денис Пономаренко.
Як зізнається команда, луганський театр дуже вплинув на російськомовне населення Сєвєродонецька.
“Коли починали діяльність у Сєвєродонецьку у 2015-2016 роках, деякі люди не відвідували наш театр, пояснюючи це тим, що “там всьо по украІнські”. З часом ми вже більше не зіштовхувалися з цією проблемою. Українська свідомість зросла там в рази”, – підсумовує Сергій Дорофеєв.
Про українські прапори і мирне життя в Польщі
Актор театру з Маріуполя Дмитро Муранцев розповідає, наскільки важливо бачити українські прапори за кордоном: “Їх тут дуже багато, і це підбадьорює українця. Мені щиро приємно від цього. Пам’ятаю, як ми раділи, коли приїхали з Маріуполя в Запоріжжя й побачили український прапор і наших військових”.
“Я навчився, насамперед, цінувати тишу”, – ці слова, сказані одним з акторів на початку вистави, згадує Людмила Колосович. “Люди спокійно ходять в кафе, ресторани. Іноді проскакує таке враження, що війни нема”, – ділиться актор Драмтеатру Максим Філіппов.
Людмила та актор Ігор Китриш пригадують, як тоді, коли приїхали в Перемишль, не чули сирен вперше за довгий час. У цей момент Ігор згадує, що сьогодні сирена була в Ужгороді – про це він дізнався з додатку в телефоні.
–”А чому ви не вимкнули?”, – щиро дивується Людмила.
– “Щоб не забувати”.
Про стереотипи щодо “східняків” та російську мову
Актори розповідають, що люди із Заходу України помилково вважають, що в Маріуполі не знають українську. Так, багато людей з міста не використовують її в побуті, але все одно знають, і є носіями цієї прекрасної мови.
Дмитро Муранцев говорить, що на Сході часто дивуються, якщо ти говориш українською. “Я в Маріуполь приїхав з Донецька, і мене всі питали: “А ти зі Львова?”, – розповідає актор, який перейшов на українську з 2018 року.
“Багато людей, які зазнали великої біди після початку повномасштабної війни, відмовилися від російської. Наша акторка Віра Лебединська сказала: “Я ненавиджу російську, буду говорити українською”. Їй це дуже важко дається, але вона вчить, хоч іноді говорить суржиком”, – ділиться Людмила.
Дмитро додає: “Питання, хто й коли перейшов – не головне, бо головне, що перейшов. Кожен сам до цього має прийти”.
Максим говорить, що деякі російськомовні українці зараз переходять в стадію оборони, кажуть: “Какая разница, язык ни при чем“. Але, на його думку, саме тому путін прийшов захищати російськомовне населення – це був основний привід, оголошений офіційно. Саме про це писатимуть в майбутніх підручниках з історії.
“Це будуть вчити мої діти. Як мені пояснювати моїй дитині, чому так сталося?”, – каже Максим.
Дмитро уважно вислуховує його і додає: “Якщо вони кажуть “какая разница”, то чому тоді не українською?”.
“Не може бути й дискусій про російську мову чи назви зі словом “російський” у тих чи інших театрах. На мою думку, те, що робить Ольга Сумська, гастролюючи з виставою російською мовою — це злочин проти України. Що стосується культурних діячів, то треба бути обережними. Є дискусії щодо Гоголя чи Щепкіна — тут має бути індивідуальний підхід. Треба придивлятися, вивчати історію: “Чий це конкретно діяч: російський чи український? Чи підтримував імперські погляди росії? Чи був українцем до кінця?”. Не розбираючись, ми можемо позбутися тих українців, яких свого часу росія привласнила собі”, – роздумує Сергій Дорофеєв із Сумського театру.
Про фінансування театрів під час війни
Команда луганського театру поки що працює пліч-о-пліч з колегами із Сум. Дехто залишився з одною валізкою.
“Ми приїхали сюди в Краків, і хтось з іншого театру каже, що “треба купити магнітики на холодильник”. А ми переглянулися між собою – наші магнітики на холодильниках залишилися в спалених квартирах”.
Команда розповідає що втрата усього матеріального вплинула на їхню переоцінку цінностей. Кажуть, важливе тільки життя і те, що робиш для людей. Щоб робити це ще краще, театр все ж потребує фінансової підтримки.
“У нас немає ні техніки, нічого – лише людський ресурс. Ми вступили в перемовини з ООН. Дуже сподіваємося на цю співпрацю“, – розповідає виконувач обов’язків директора та художнього керівника Луганського театру Олександр Гришков.
Допомагають працівники луганського театру і тим, хто на фронті. Частина акторів включно з їхнім режисером Максимом Булгаковим зараз боронять країну. Колегам в тилу вдається закривати певні дрібні потреби для допомоги військовим, проте все ж потрібна підтримка небайдужих. Детальніше про те, як допомогти, можна прочитати на сторінці театру у Facebook.
“Ми – театр, який не має власної будівлі, театр без даху над головою“, – говорить Людмила з Донецького театру. – “Ужгород – маленьке місто, ми тут зіграли п’ять прем’єр і поїхали на гастролі. Так театр з’їздив у Хуст і Львів, але кожна поїздка – власним коштом. Це шалені витрати. У нас було три мікроавтобуси, але вони залишилися в Маріуполі“.
Зараз Донецький академічний обласний драматичний театр шукає контакти з європейськими та домовляється з французьким театром про співпрацю. Також шукають фінансування або спонсорство. Якщо ви хочете допомогти театру з Маріуполя, то сконтактуйтеся з Людмилою у Facebook.
Читайте також: Роль усього життя: в Кракові грають виставу про президента Зеленського
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Спілкувалися: Лєна Леонова, Діана Гвоздь, Ольга Менько
Фото: Лєна Леонова, Оксана Кушнір