Shopping Cart
«Страшно, але при дітях виду не подаю». Емоційна розповідь українки, що втекла до Кракова у перші дні війни 1 1024x656

«Страшно, але при дітях виду не подаю». Емоційна розповідь українки, що втекла до Кракова у перші дні війни

Зміст

«Я — журналістка, але мені ніколи й не снилося, що я буду писати репортаж як живий свідок війни», — розказує Галина Козар зі Львова. 26 лютого вона перетнула українсько-польський кордон разом із донькою. Галина публікує на UAinKrakow свій щоденник, у якому розказує, як їй довелося розстатися з 19-річним сином прямо на кордоні, як вона рятувала турецьку студентку на пішому кордоні та чи привітно поставилися до неї польські прикордонники.

22 лютого 2022 року.

Стрічки світових новинних сайтів переповнені тривожною інформацією про скупчення російських військ біля кордонів України. Воєнні експерти та політики прогнозують, що як не нині, то завтра почнеться війна. Війна, в яку мені ніяк не віриться…

Сьогодні прекрасна погода, а ми з дітьми спускаємось у підвал, щоб навести там лад. Ставимо крісла, лавки, заносимо пляшки з водою, сухарі, печиво. Моторошні відчуття в душі мами, коли ти облаштовуєш у підвалі полиці для сну дітей, стелиш там подушки. Страшно. Але при дітях виду не подаю. А вони ще й жартують, кажуть мені: «Якщо будеш себе погано поводити, то цей підвал стане твоїм другим кабінетом». Тішуся, що цю ситуацію вони сприймають саме так.

23 лютого 2022 року.

Зараз 00:30. Дуже змучені, але щасливі, бо нарешті закінчили роботу. Підвал-сховище готовий, але мені й далі не віриться, що цей прихисток взагалі нам знадобиться…
Третя ночі. Давно вже пора спати, але мені неспокійно на душі. Не можу заснути. Встаю, перепровіряю «тривожну валізу» і документи в надії, що нам це все не буде потрібно ніколи.

24 лютого 2022 року.

Ранок почався із раптового виття сирен та реву військової техніки. Оскільки наш будинок межує з двома військовими частинами, то маю надію, що це чергові тренувальні збори. Але сирени виють усе голосніше, бряжчать танки… Зриваюся з ліжка, підбігаю до вікна: люди кудись стрімголов біжать, метушаться. Хтось одягнений тільки в піжаму і тапочки, а хтось уже в одязі. Пара секунд повного паралічу — і до мене нарешті доходить.

Тремтячими руками відкриваю сайт новин, на якому працюю. «Сьогодні на світанку російськими військами розбомблені аеропорти в Києві та Луцьку». Далі вже не читаю. Одна за одною пролітають у голові думки. В ліжках солодко сплять діти, яких я не хочу будити. Хай ще посплять хоча б одну хвилиночку у спокої, бо через мить їхнє життя зміниться назавжди. По моєму обличчю течуть сльози.

 

Черга до аптеки у Львові уранці 24 лютого. Фото: Настя Подорожня
Черга до аптеки у Львові уранці 24 лютого. Фото: Настя Подорожня

Нарешті набралася відваги й розбудила дітей. Зрозуміли відразу все без запитань, по одному виразу мого обличчя. За декілька хвилин уже всі готові. Ключі від підвалу, тривожна валіза, незашнуровані черевики моєї сонної донечки, син із найтяжчим наплічником. Стрімголов летимо по сходах вниз. Довкола повно народу, всі біжать з будинку до машин — одна я в підвал…

Розумію: якщо відбудеться бомбардування Львова, то цілитимуться передусім у військові об’єкти — можливо, й у той, що біля нас. Зараз нам у підвал не можна точно. По дорозі прошу будь-кого з сусідів підвезти нас із дітьми хоча б до найближчої зупинки. Ніхто не погоджується, всі машини забиті дітьми, речами, котами-псами.
Наздоганяємо якусь маршрутку. Їдемо в село — туди, де нам буде безпечно. Дзвонить сусідка і каже, що вона бачила, як у сторону Львова полетіло декілька літаків, і просить, щоб ми заховались. У паніці зачіпаю якусь кнопку на телефоні, і ті її слова через гучномовець уже чує вся маршрутка.

Питаю тільки «Чиї літаки?!», і зв’язок переривається. Дзвоню своїм знайомим, які живуть у тому ж районі, і питаю: чиї літаки у вас зараз літають над хатами? Вони спросоння нічого не розуміють: чого я так рано їм дзвоню, чого від них хочу і про які літаки кажу. Чую, як їхній дідусь-військовий знадвору кричить, щоб нам передали, що то полетіли наші літаки на Львів. Я видихаю, і за мить у маршрутці настає мертва тиша. Якась жінка вголос почала молитися, хтось заплакав. Їдемо. Один світлофор, другий, третій. Як завжди, у Львові затор. Глухо. Через аварію на дорозі доведеться йти пішки.

Пробираємося з дітьми до дверей. Сирени й далі виють як скажені. Довкола весь транспорт стоїть, рух паралізований. Йдемо пішки. Один, два кілометри… У двох водіїв на дорозі здають нерви, і вони їдуть просто на нас по тротуарах. Мою ногу мало не переїхала вантажівка. Люди розбігаються. Якась мама з двома маленькими дітьми-близнюками на руках і наплічником впала і плаче. Допомагаю їй встати. Такого жаху я не бачила ніколи.

Зупиняю підряд усі машини, щоб нас підібрали. З усього потоку транспорту зупиняється лише один автомобіль, у якому й так повно людей. Беруть мене і доньку — син далі йде пішки через поле. Донька сідає на коліна до якоїсь жінки, я зверху на дитяче крісло, в руки мені дають чийогось кота. Кіт від переляку і виття сирен кидається на мене, шипить і роздирає мою руку, проте мені вже все одно. Я тішуся, що їду.

Дібралися в село до мого батька. Тут зовсім інший світ: тихо, мирно і спокійно. Ніби й нема тої війни. Нас радо зустрічає батько, якому 82 роки, але при першій же згадці слова «війна» його очі наповнюються слізьми. Він був маленьким хлопчиком у Другу Світову.

25 лютого

Діти, потомлені з дороги, засинають дуже швидко. Я теж намагаюся заснути, але не можу — страшенна тривога в душі. Починаю відстежувати наш новинний сайт. Читаю, що російська техніка вже підходить до Києва. Поруч зі мною солодко сплять діти. Мені знову шкода їх будити, але на цей раз вагаюся лише 5 секунд. Вони встають як солдати по тривозі…

Але ж чим добиратися до кордону? Ми в селі, четверта ранку, всі довкола сплять. Дзвоню в таксі. Ціна поїздки до Львова — 100 євро за 12 кілометрів. Буджу сусіда і спокійно кажу, що мені негайно треба на кордон. Їдемо. Думаю, що це й може бути саме тим випадком, коли я востаннє в житті бачу Батьківщину. Траса чиста. Ми одні. Під’їжджаємо до кордону. Дзвонить подруга і каже, що стоїть уже цілу добу з маленькою дитиною в черзі.

Син, як студент у Німеччині, питає в прикордонників, чи може він повернутися на навчання у свій університет, оскільки лише нещодавно приїхав в Україну на короткі канікули?
Відповідь однозначна: «Усі чоловіки від 18 до 60 років, які є громадянами України, залишаються в державі, щоб захищати її від загарбників. Оголошена загальна мобілізація». Я розумію, що ми прощаємося з ним, і навіть не знаємо наскільки. Я з донькою — за кордон, а він залишається тут, щоб у разі потреби захищати Україну. Хоч йому ще й немає двадцяти, але він уже захисник! Момент прощання тяжкий, але нам нема коли навіть про те думати, бо на пішому переході не сотні, а тисячі людей. Серед них мами з маленькими дітьми на руках. Надворі −1 ℃, діти хочуть їсти, пити, в туалет, але вийти з черги не може ніхто, оскільки назад їх уже не пустять.

Черга з машин, що тікають до Закарпатської області зі Львова. Фото: Настя Подорожня
Черга з машин, що тікають до Закарпатської області зі Львова. Фото: Настя Подорожня

Діти плачуть. Я не витримую того плачу, залізаю на найвищий бордюр та прошу тиші. Пропоную, аби ми попросили митників зробити окремий пропускний коридор для мам із найменшими, грудними дітьми. Якась старша жінка спихає мене з «трибуни» і кричить, що жити хочуть всі, а не тільки мами з дітьми. Хай ті мами почекають, поки вона перейде кордон. Я знову прошу людей розступитися і пропустити нас уперед. Ніхто не розступається, і діти як сирени плачуть далі. Злізаю з тротуару на землю і плачу від безпомічності. По дорозі безперервно йдуть не сотні, а вже тисячі людей. Поруч повільно їдуть машини.

Перед нами різко зупиняється і плаче турецька студентка. Кидаюся до неї — вона показує, що щось раптово сталося з її ногою. Вона настільки втомлена, що не може навіть зігнутися, аби розшнурувати взуття. Знімаю її чобітки і бачу великий набряк на нозі. Згадую моментально всі свої знання з медицини, звільняю ногу від взуття і легесенько круговим рухом розмасажовую стопу. Нога поволі набирає нормального кольору. Слава Богу, зараз їй стане легше. Я думаю про те, що це може бути тромб, але вона каже, що їй просто дуже тисло взуття. Знімаю свої черевики 37-го розміру і міняю на її 36-го. Дівчина плаче, обіймає мене і дякує.

Поволі настає ніч. Ми з донечкою вирішуємо повернутися в село і попроситися до людей на ночівлю. Нас приймають як рідних. Господиня, її доньки та син нас годують, виділяють нам окрему кімнату і заспокоюють. У цей момент я думаю, що людей, які так віддано і щиро допомагають одне одному в біді, не здолати нікому і ніколи!

26 лютого 

Рано-вранці повертаємося на КПП. Людей удвічі більше аніж вчора, машин втричі більше. Прошуся до водіїв у машини, і врешті вдається знайти жінку з трьома дітьми, що бере нас до себе. На дорозі місцеві люди вже організовано приносять нам їжу, питають, чи щось нам ще потрібно. Друга доба на кордоні, ми страшенно змучені, нормально не спали три ночі, але на кожному кроці я відчуваю підтримку моїх українців.

На кордоні вечоріє, потім настає ніч. За парканом уже добре видно польську сторону. Наші діти настільки натомлені дорогою, що вперше починають тихесенько скиглити. Заспокоюю їх як тільки вмію…

І от перед нами омріяна зелена брама, а позаду — 36 годин годин у черзі. За коротких п’ятнадцять хвилин усі митні формальності пройдені. Наше пекло нарешті скінчилося.
Нас дуже привітно зустрічають польські митники. Польські службовці питають тільки імена дітей, і більше нічого. Далі повідомляють нам, що польська сторона максимально спростила умови в’їзду в країну. Мене вразило їхнє людяне, щире ставлення. Від митниці польські волонтери одразу ж довезли нас до будинку місцевих поляків, де ми повечеряли і провели першу спокійну ніч.

27 лютого 
Зранку польські волонтери доправляють нас машиною вже до Кракова. Ми тимчасово поселилися у квартирі польської сім’ї, яка має маленьку дитину і живе в невеликій квартирі, але попри всі незручності, які ми їм створюємо, вони нам відразу сказали, що ми можемо жити у них до тих пір, поки нам це буде потрібно.

Я зворушена тим, як багато поляків щиро допомагає українцям. Я бачу, як польські закони змінюються щоденно так, аби враховувати потреби біженців з України. У Кракові для українців оранізували безкоштовний проїзд у транспорті, безкоштовне медичне обслуговування та можливість для дітей навчатися в школах. Я переконана, що в єдності наша сила, і переможемо ми ще й тому, що маємо таких прекрасних сусідів!

Читайте також: Легальна робота, безплатна медицина та гроші. Розказуємо про новий закон для українських біженців у Польщі.

Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.

Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті 

 

Текст: Галина Козар
Титульне фото: Pexels

Оцініть це

Поділитися публікацією

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram
Email
Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наші партнери:

Fundacja Instytut Polska-Ukraina

Klub Ukraiński w Krakowie - Fundacja Zustricz

The Jewish Community Centre of Krakow

Salam Lab, Laboratorium Pokoju.

Szlachetna Paczka -Pomoc potrzebującym - ubogim, dzieciom, seniorom, chorym i niepełnosprawnym.

NIĆ. Kawiarnio-księgarnia.