DakhaBrakha — один з небагатьох гуртів, на чиї концерти закордоном приходить більше іноземців, ніж українців. У рамках свого європейського туру музиканти завітали до HYPE Park у Кракові, а наступного дня — до кав’ярні-книгарні NIĆ, щоб відповісти на питання всіх охочих.
Журналістка UAinKrakow.pl поспілкувалася з Марком Галаневичем, Іриною Коваленко та Ніною Гаренецькою про новонабуту емпатичність слухачів, музичну дипломатію та можливість виступів на одних майданчиках із росіянами.
Про початок війни
Марко: У нас якраз був тур Україною, і 22-го числа ми зіграли концерт в Запоріжжі. Після нього повернулися додому — хто в Київ, хто під Київ — і 24 лютого мали запланований концерт у Хмельницькому. О п’ятій ранку виїхали й побачили спалахи. Відтоді все зупинилося.
Перших тижні два ми не розуміли, що робити. Іринка поїхала до себе в Сполучені Штати.
Ірина: 24-го лютого виїхала, і десь із десять днів рухалась до Америки.
Марко: Ніна довгий час залишалась у Львові, а Оленка поїхала в той самий театр у Франції, що й Dakh Daughters (український фрік-кабаре гурт — авт.). Потім ми порадилися з Владом Троїцьким (художній керівник гурту, засновник театру “Дах” — авт.) і вирішили, що можемо продовжити працювати.
Перший концерт, як мені здається, був у Франції десь у двадцятих числах березня.
Про нове сприйняття України
Марко: Звичайно, наші концерти тепер інакші. Ми змінили програму, і реакція публіки та глядачів теж дещо змінилася. Розуміємо, що зараз нас підтримують і як музикантів, і як українців.
Мабуть, один з найбільш емоційно насичених концертів для нас був у Тбілісі: величезний простір, величезна зала і публіка неймовірна.
Ірина: Навіть ще до концерту, коли ми їхали вулицями Тбілісі, ми відчували цю підтримку. На кожному будинку, на кожній машині чи таксі бачили український прапор. Настільки мурахи по шкірі бігали! А коли вже був концерт, і люди дуже емоційно реагували, то в нас було відчуття, ніби ми вже перемогли, що вже святкуємо перемогу.
Марко: Сполучені Штати чи Європа усвідомлюють ситуацію, щодо них у нас сумнівів не було. Але коли ми їхали в Мексику, то не розуміли, як вони сприймають чи що думають про події в Україні. Але всі наші сумніви були розвіяні, коли ми спілкувалися з людьми під час і після концерту. Люди, які нас приймали, зробили вечірку, де невеличкий мексиканський гурт нам заспівав “Ой, у лузі червона калина”, а потім ще “Яріба-яріба” (оригінал: Los Lobos “La bamba” — авт.), тільки зі словами “ЗСУ скоро звільнить Херсон” і “Україна переможе”. Такі речі проймали нас до глибини. У цих країнах ми відчуваємо величезну підтримку й розуміння.
Про те, як змінилися глядачі
Ірина: Напевно, відбулася зміна в тому, що більше українців почали ходити на наші концерти, стало більш емоційним сприйняття нашої музики. Люди плачуть, і я не пам’ятаю такого раніше. Бувало, що після концертів підходили й казали, що плакали чи переживали сильні емоції, а зараз я бачу просто посеред концерту людину, яка стоїть зі слізьми на очах. Оці моменти стали більш глибокими, бо всі відчувають наш біль. Не тільки українці, а й люди загалом стали більш емпатичними до горя.
Марко: Я не можу сказати, що бачу якусь велику зміну. Ми виступаємо під час війни вже майже дев’ять років і постійно говоримо про одне й те саме: “Нам треба зупинити путіна і зупинити війну”. Просто зараз це стало набагато яскравіше, бо війна перейшла в жорсткішу фазу.
У нас і журналісти питають: “Ви ж говорили про те, що треба зупинити війну, вісім років підряд. Як ви зараз на це реагуєте?”. Реагуємо як реагуємо. Ми розуміємо, що, можливо, і теперішня реакція Західного світу на події в Україні настільки однозначна, бо в тому є якась крапелька нашого впливу. Безперечно, його не варто переоцінювати: ми не виступаємо для президентів і прем’єр-міністрів різних країн — але це демократичні країни, і їхні виборці впливають на рішення своїх урядів.
Ірина: Але пан Кислиця (представник України в ООН Сергій Кислиця — авт.) обіцяв, що ми виступимо десь на конференції (сміється).
Марко: Так, пан Кислиця нас поважає і каже, що ми робимо важливу справу. Нам це дуже допомагає: я, наприклад, не був на сто відсотків впевнений, що зробив правильний вибір продовжувати виступати.
Про призначення відеоряду
Марко: У нас із ілюстраторкою Марією Волковою ще раніше було багато напрацювань. Але коли почалася велика війна, то ми побачили й інші малюнки, які перегукувалися з нашими, в різних ілюстраторів і художників. Ми до них подзвонили, запитали, і вони нам дозволили їх використовувати. Але в нас не було мети “обдзвонити всіх, бо нам потрібні такі-то зображення”, щоб усі були схожі. Отже, ми використовуємо роботи Марисі Рудської, Сергія Майдукова, Андрія Єрмоленка та фотографа Олександра Глядєлова.
Відеорядом ми хочемо викликати (в іноземних глядачів — авт.) розуміння. Ясно, що вони не можуть відчути того ж, що українці зараз — і слава Богу, що не відчувають — але якісь із цим пов’язані емоції пережити, щоб воно до них торкнулося глибше… Усе ж ми (хай українці не ображаються) орієнтуємось передовсім на іноземців і хочемо до них достукатися. Нам дуже важлива підтримка світу в цій війні, і наша мета — досягти її. Ми сподіваємося, що відеоряд допомагає їм усвідомити й відрефлексувати наш біль, нашу проблему, і в них з’являється більше мотивації нам допомагати.
Про нинішній формат роботи
Марко: Ми навіть не збиралися на репетиції.
Ірина: Але в планах це є за пів року (сміється). Така зараз наша робота. Ми плануємо створення нової музики, у нас навіть є напрацювання.
Марко: Ми ніяк не можемо виділити часу для репетицій. Але можливо, що сам виникне якийсь дует. Такий може навіть скоро з’явитися, тому що ми вже дещо зробили. Як вийде, то побачите. Нас одні хлопці вже притиснули до стінки… (сміється).
Про благодійні аукціони
У соцмережах гурт проводить аукціони унікальних речей, таким чином збираючи кошти на армію. Раніше продали барабанні палички з автографами всіх учасників та марки, конверти й листівки “Доброго вечора, ми з України” з ілюстрацією Марка Галаневича.
Ірина: Наступними будуть вініли. Можливо, костюми підуть старі.
Ніна: Може, ще мою стару віолончель — її взагалі за мільйон продамо (сміється).
Марко: Так, ми щасливі з цього. Сімсот доларів за барабанні палички — це дуже хороший результат. Хоча в нас був один випадок, коли ми хотіли після концерту влаштувати аукціон, але американські організатори не дозволили нам цього зробити.
Ніна: Онлайн донати можна було кидати, а фізично — ні.
Ірина: Американці діють дуже за правилами. Вони можуть нас підтримувати, але якщо немає дозволу на аукціон, то робити цього не можна.
Про те, чи ділити майданчик з росіянами
Марко: Ми як музиканти у таких випадках маємо звернутися до керівництва фестивалю і пояснити свою позицію, висловити свій протест. Але тікати звідти — це погана думка, тому що ти програєш.
Ніна: Цивілізований світ любить дискусії і тому завжди включає дві сторони конфлікту. Для них це питання: “Ну як ми відключимо росію від діалогу? Ми ж не почуємо їхню альтернативну думку”, і саме тому вони продовжують запрошувати російських митців. А ми не маємо віддавати свій мікрофон і мовчати! Я вважаю, що ми й далі повинні виступати на всіх майданчиках і звучати дуже гучно. Але про спільні проєкти з ними ніхто й не говорить.
Марко: Звичайно, колаборації — це неможливо. Бажано просто з ними не перетинатися. На великих фестивалях, де вони виступають на якійсь десятій сцені, нам співати окей. Але, слава Богу, у нас ніколи такого не ставалося. Мабуть, усі розуміють. Щодо дискусій — це теж скоріше ні, ніж так. Вести дискусії будемо після того, як росіяни визнають свою поразку, і ми почуємо багато каяття. До каяття немає сенсу ні про що говорити.
Читайте також: “Україна дуже змінилася: стала більш впевнена в собі і більш українська за змістом”, – письменник Зємовіт Щерек
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Дарія Попова
Фото: Надія Пожитонова