Після презентації польськомовної версії збірки есеїв “Планета Полин” ми покликали пані Оксану в кав’ярню-книгарню “Ніч”, і випадково замість обіцяних нам сорока хвилин просиділи за розмовою три години. Хто є читачем книжки, як іноземці реагують на твори письменниці та чому вона шкодує за своєю валізкою – далі в інтерв’ю.
Коли ми готувалися, то дивилися ваше інтерв’ю, яке ви давали три роки тому Яніні Соколовій. І тоді ви сказали про те, що для авторів немає їхньої цільової аудиторії. Якщо сама книжка визначає тих, хто її читає, то хто найчастіше читає українську «Планету Полин», від кого ви чуєте найбільше відгуків?
Оксана Забужко: Я не встигла якийсь портрет скласти читача цієї книжки. Есеїстика – штука дуже інтимна, як вірші. Есеї – це така поезія думки. І тому люди, що читають «Планету Полин», пишуть відгуки, які щоразу дуже індивідуальні, дуже особисті. Це кожного разу ніби автопортрет читача, який пише. Але в мене немає якоїсь єдиної соціологічної картинки.
Скільки часу йде на те, щоб після того, як книжка вийшла, утворити собі в голові більш-менш стабільну соціологічну картинку?
Це не картина соціуму чи окремого читача, а скоріше суспільної реакції: що українське суспільство вичитує з цієї книжки, як воно її трактує і чим вона для нього є. Мені простіше зараз про польську говорити, бо тут за містичним збігом обставин вийшло так, що втрутилась історія.
Розкажіть про історію виходу польського перекладу.
Ви знаєте, що польська «Планета Полин» готувалася мало не паралельно з українською? Планувалося, що вона вийде у 2020 році. Тоді книжка затрималася через ковід, через локдаун. Потім остаточною датою був жовтень минулого року. І от у вересні вони просять, на превелике невдоволення наше з агенткою, щоб ми дали ще трошки часу, бо редакторка не справляється – дуже складний текст. Складний текст, багато викликів, а поляки мало знають про Україну. Окрім того, там ще й купа алюзій, купа посилань. Того навіть деякі українці не знають, а поляки й поготів. І вони просять: «Давайте відкладемо до кінця лютого. От в кінці лютого ми все зробимо як треба. Буде все сплановано, буде промотур короткий, триденний». А потім мало бути багато всяких фестивалів наїздами мало не кожного другого тижня. Мовляв, буде busy schedule (щільний графік). Двадцять третього лютого книжка з’являється у книгарнях. Коли книжку надрукували, і перший наклад був сім тисяч примірників, то ми з агенткою перезирнулися і сказали, що вони або дуже відважні, або крейзі. Вони ж ці сім тисяч «Планети Пьолунь» будуть рік продавати, бо це мало того, що складні тексти, то ще й для поляків Україна не є предметом першого зацікавлення. У результаті сім тисяч розійшлися за п’ять днів.
Вони багато додруковували?
Уже третій додрук роблять. Я вчора чи позавчора зайшла у Вроцлаві в Емпік (бо просто не можу його проминути), і перше, що бачу – книжка на поличці Топ. Кінга Дунін (польська письменниця та публіцистка – ред.), до речі, прекрасно написала рецензію. Вона дуже добре показала, як читач цієї книжки може дійти до того, що росія must die (повинна вмерти). Ці есеї на нинішньому тлі читаються як коментар до війни.
Як ви думаєте, що можна ще читати із сучукрліту, щоб теж увійти в контекст?
Я всім раджу «Цуречку» Тамари Дуди (українською Тамара Горіха-Зерня «Доця» – ред.), яку теж переклали, і яка вчора чи позавчора вже вийшла. Я думаю, що це потрібна зараз книжка, що вона могла би в Польщі бестселером стати. Вона має для цього всі характеристики.
Я, наприклад, зараз стикаюся з проблемою, коли мене питають знайомі з Європейського Союзу, що можна такого почитати, щоб було зрозуміло, і щоб відображало якимось чином українськість.
А чому, ви думаєте, мені замовили есей на 80 сторінок, негайно і притьмом? От саме тому, що ця проблема була вже в чотирнадцятому році. Я тоді мала дуже цікаву розмову з одним ірландцем, який, сердега, прочитав в англійському перекладі «Музей покинутих секретів». Він мені дуже цікаво сказав: «Я не шкодую, що це прочитав, але ліпше б ви зробили короткий дайджест «Україна. Історія» на 80 сторінок». І це правда, українці мають таке зробити, бо це презентація країни. Якщо щось сталося в якомусь куточку планети, то всі побіжать про нього читати. Отже, має бути стисла та їстівна інформація. Це має бути «Скорочена історія України» для Васі. Я не писала «Планету Полин» для Васі, щоб пояснити йому контексти нинішньої війни.
Ви взагалі це не писали, щоб пояснити контексти війни!
Браво! Я взагалі це не писала для того! (сміється)
Але в текстах, які були написані раніше, Ви все одно більш-менш передбачили це.
Розумієте, так завжди з хорошими текстами. От Леся Українка ж писала «Касандру» писала абсолютно конкретно по своїй ситуації, а вийшло наче про популізм 21-го століття. Так само як у Данте в «Божественній комедії»: там є абсолютно конкретні прототипи, яких він поміщає в пекло, і вони були впізнавані для сучасників. Але ж зараз «Пекло» не тому читають, правильно? От Ви почали з Яніни Соколової про те, що література – не журналістика. Журналістика – це я сьогодні інформую своїх читачів. А література – це щось трохи інше, і вже 5 тисяч років ніхто не знає, що саме.
По вас це дуже помітно. Навіть по тому, як ви на презентації холоднокровно говорите про дуже провокативні для поляків теми, наприклад, про аборти або про те, що Україна призвела Польщу до розпаду. Журналісти б такі теми оминули.
Журналісти оминають, політики оминають. Вони хочуть подобатись. А в мене інший електорат. У мене Леся Українка, Сковорода, Тарас Григорович. Це моя кампаха! Це мої пацани! Смішно, коли тебе намагаються пригрібти політики, тепер-от навіть європейські. Тому що це big deal (важливо), що я виступила в Європарламенті, «ах, как смєло»! Що значить «смєло»? Я просто вийшла і сказала те, що думаю.
Зате у Страсбурзі. Такого ще ніхто з письменників не робив.
Страсбург – це село, якщо ви не в курсі. Там крім Європарламенту нічого немає. І все одно вони нікуди не дінуться, ці парламентарі. Там той готель Гілтон – він убитий просто. Але, щоб ви розуміли, що я фотографувала там – то це мою валізку. Я купила нову, а цю свою мусила покинути. Оце був момент, коли я заплакала. Це моя старенька валізка, і насправді не дуже зручна, але, чорт забирай, вона з антресолі знята, вона з запахом антресолі, вона домашня. І я її покинула, цю домашню валізку.
Як для вас минуло 24 лютого?
У мене були всі ці фази 24-го, коли пролунав дзвінок від Ростика (Ростислав Лужецький – художник, чоловік О.Забужко – ред.). «Боже, ідіот, що ж він так рано дзвонить. У мене ж такий важкий день», – думала я. Я лягла тоді мало не о третій ранку, і попереду стільки інтерв’ю, а він мало не о шостій мене будить. І от каже: «Почалося. Бомблять нас». Але найгірше не це. Найгірший наступний «бульк» на Вотсап – це моя агентка, яка в Польщі. «Oksano, możesz mieszkać u mnie» («Оксано, можеш жити в мене»). Га?! То що я, біженка вже? Це як ляпас було. Я рвалася спершу. У мене знаєте, у чому тут проблема? Я приїхала по роботі, а мені ніхто не скасовує програми.
У Ґданську я недавно нагавкала на таксиста, який питав, чи я додому їду, чи де мій дім. «Pan nie słyszy że mam akcent? W Kijowie mój dom!» («Чи ви не чуєте, що в мене є акцент? Мій дім у Києві!»). І він виправдовувався, що стільки людей зараз із акцентом, що в них це вже замішалося. Відбувся цей розмив межі.
Зараз усім українцям важко думати про будь-що окрім війни. Вони не можуть слухати музику чи читати щось, що не новини. Чи у Вас є якась розрада крім роботи?
Ні. Більше нічого немає, лише робота.
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті.
З письменницею спілкувалася Дарія Попова