Коштовна професія: розмова з українським ювеліром у Кракові

By on 4 Травня 2021 0

Петру Левковичу 31 рік, він живе в Кракові. І він ювелір.

«Точніше, не зовсім ювелір», – зазначає Петро. Він зауважує, що ювелірами у вузькому сенсі цього слова називають людей, які обточують дорогоцінне каміння, а він робить прикраси з металу – зазвичай золота та срібла. Польською такого майстра називають złotnik, українською – золотар, злотник. «Ну і срібляр», – сміється Петро, і погоджується, що в ширшому сенсі слова його, звісно, можна  називати ювеліром, тож так ми й будемо робити в цій розмові. Він взагалі багато сміється і дуже любить свою роботу.

Із Самбора до Кракова

Петро походить  із Самбора, там він вчився в педагогічному коледжі на спеціальності «образотворче мистецтво». Вивчали скульптуру, живопис, графіку, а також багато різного декоративно-прикладного мистецтва та ремесел. Потім, у 2009 році, разом із коханою дівчиною поїхав до Перемишля на навчання, обрав фах «дизайн інтер’єру».

«Там доводилось багато сидіти за комп’ютером і проєктувати, а це зовсім не моє. Я більше люблю робити щось руками», – каже Петро. На останньому курсі  стався неприємний казус: хлопець приїхав з Перемишля до Кракова на художню виставку і через це протермінував на пару днів візу. Його депортували із забороною в’їзду до Польщі на 1 рік. Петро розповідає про «кляту бюрократію» весело, але ясно, що тоді було зовсім не до сміху.

Зрештою, він прожив  у рідному Самборі ще рік і навіть працював за фахом –  займався дизайном стель. Одружився з дівчиною, яка повернулась до нього з Перемишля. Та якоїсь миті вони з дружиною вирішили поїхати до Кракова. «Все швидко: однієї неділі вирішили, що їдемо, а за тиждень чи два спакували рюкзак один на двох – і поїхали».

У Петра польське походження і Карта Поляка спростила процес легалізації, а його старший брат у Кракові живе вже давно, тож на перший час подружжя прихистили родичі та друзі. Потім Петро з Мар’яною винайняли біля ботанічного саду крихітну  квартиру на 19 м². «Таку, що ровер ставив у ванну, а щоб піти в туалет, треба було спочатку відставити його», – знову сміється Петро.  І, звісно, відразу після приїзду вони почали шукати роботу.

Шлях до професії

Пошуки виявились непростими: Петро розповідає, як довго розсилав нескінченні резюме та переглядав різні оголошення щодо вакансій. «І якось на OLX побачив оголошення, що потрібен помічник ювеліра, на просту чорну роботу». Він прийшов на співбесіду (взяв свої художні праці, щоб показати, що він уміє). Пройшов і другий етап відбору: майстер давав йому завдання, аби оцінити, як він працює з металом і чи надається до такої справи.

Його взяли на роботу. «І от шостий рік я тут», – сміється Петро. Тільки він давно вже не помічник, а самостійний майстер.

З розповіді стає зрозуміло, що Петру в певному сенсі дуже пощастило. Він потрапив у велику майстерню (де працює понад десять людей), де середовище виявилось справді приязним до нового працівника, який отримав змогу вчитися всього, що тільки вміли там робити досвідчені ювеліри. Петро відразу побачив, що таке ремесло справді йому до душі: «Я прийшов і справді відчув, що це моє, настільки моє, що я хочу займатись цим все життя!», – натхненно каже він. 

Праця творча і нетворча

В тій першій майстерні Петро працює і досі. Там він, разом з іншими майстрами, робить прикраси за вже готовими ескізами. Ці вироби призначені суто  на експорт: вони продаються в різних країнах світу (навіть у Японії), проте не в самій Польщі. В цій праці небагато простору для творчості, вона буває виснажливою та нудною.

Втім, тут створюють все ж таки  значно  більш «живі» та «індивідуальні» прикраси, ніж на великих ювелірних фабриках. Петро скаржиться, що «масові вироби», які можна зустріти у великих ТЦ, потроху витісняють давнє ремесло: коштують зазвичай значно дешевше, тож ювеліри, аби продати свої вироби, мусять часто занижувати ціну. В якийсь момент працювати стає невигідно чи й просто неможливо. Проте шанувальники унікальних прикрас все ж таки є і професія продовжує жити.

Петру подобається самостійно придумувати та створювати прикраси. Це потребує неабиякої фантазії й майстерності. Спочатку він робив прикраси на подарунок, брався ремонтувати чи переробляти їх для знайомих, використовував будь-яку нагоду, аби  відточити окремі технічні навички. Зараз нього є власна маленька майстерня  в підвалі затишного ювелірного салону близько центру – саме тут він працює над індивідуальними замовленнями, і це – місце для справжньої творчої праці.

В майстерні

Ми спускаємось крутими сходами в підвал. Там купа різноманітного приладдя, необхідного для його праці: великі й малі лещата, валок, щоб розкачувати метал в тонкі пласти або робити дріт, балони з газом – щоб плавити та паяти метал. Є й плавильні тиглі – тільки крихітні, можна вмістити на долоні. Бруски пресованого вугілля, на яких ставлять тиглі для розплавленого металу, а також паяють золото та срібло.

На стінах і столі інструменти – великі й малі. Петро помічає, як я дивлюсь на великі молотки та пилку й усміхається: «Не всі ювелірні інструменти маленькі. Іноді (бере широку металеву пластину, зігнуту півколом) воно таке міцне, що потрібен такий великий молоток чи щось подібне, треба докласти силу», – пояснює майстер. Проте більшість інструментів справді мініатюрні.

Це схоже на… «На стоматологічні свердла», – Петро доказує за мене. «Справді, в нас дуже багато  схожого зі стоматологією». Він вмикає бормашину, яка дуже подібна на ті, якими свердлять зуби, вона характерно гуде. «Так буває, що інструменти взагалі нічим не відрізняються, але якщо написано, що вони ювелірні, то відразу коштують значно дорожче».

Виявляється, майстри часто купують стоматологічні інструменти й успішно використовують їх у роботі з металом. Також у майстерні лежить купка поламаних переважно срібних  прикрас, які підуть на переплавку, кілька різних каменів.

Петро сам не точить камінь, проте для прикрас використовує, зокрема і дорогоцінне: сапфіри, рубіни, смарагди, діаманти… Уявляю, скільки коштує такий «матеріал», питаю, чи не страшно працювати з ним. «Страшно, звісно.. Коли такий камінь береш в руки, то треба дуже зосередитись…».
Запитую, чи неприємності були. «Були… Колись в мене смарагд тріснув. Вони дуже крихкі, ці смарагди», – зітхає Петро.

Улюблене і неповторне

Найбільше Петро любить працювати з фактурою металу: йому цікаво експериментувати й створювати різні «малюнки» та текстури на срібних і золотих поверхнях. «Десь три роки тому я відкрив для себе ювелірний віск», – розповідає майстер. Він пояснює, що такий віск більш тугоплавкий, а коли застигне, то стає твердим, наче пластик. В такому воску можна вирізьбити потрібний «малюнок», а потім на основі воскової форми створити з ювелірного гіпсу (він відрізняється від звичайного будівельного чи медичного) форму для прикраси. Деякі види ювелірного воску більше схожі на пластилін: вони еластичні, «тягнуться» в руках.

Петро тримає напохваті такий віск,  а іноді й звичайний пластилін: «Якщо десь на прогулянці на природі побачу якусь красиву фактуру, то думаю: “О, це класно!” і роблю собі відтиск». А потім майстер переносить зібрану на природі  красу на свої прикраси.

Люди та історії

Найголовніше в цих прикрасах – люди, які та для яких ці прикраси робляться. Часто хлопці/чоловіки замовляють каблучки – на заручини чи весілля. В Петра ціла колекція історій на цю романтичну тему. Дуже часто інтрига полягає в тому, що замовник не хоче, аби його кохана здогадалась, що він готує для неї коштовну несподіванку. Водночас замовник погано собі уявляє, який у коханої розмір пальця. Тож майстру доводиться проявляти винахідливість.

«Якось один хлопець сказав, що він знає розмір – тільки не безіменного пальця, а вказівного. І я ходив по знайомих жінках, міряв безіменний і вказівний, вираховував середнє співвідношення. І виявилось точно!»

Інший хлопець взагалі не уявляв розмір пальця та уподобання дівчини: він був мало знайомий із нею, але закоханий по вуха. Надумав замовити  їй обручку й освідчитись. Петру довелось розглядати нечисленні фото, аби спробувати визначити, як виглядає її рука, а також розпитувати замовника про його кохану. Зрештою все вдалося: наскільки відомо, замовник з каблучкою подолав усі перешкоди пандемії, прилетів до дівчини через океан і успішно освідчився.

Хоча частіше хлопці замовляють прикраси для дівчат, але трапляється й навпаки: зовсім нещодавно якась дівчина замовила Петру перстень-печатку («сигнет») для свого коханого.

Іноді люди самі собі роблять подарунки: одна з клієнток Петра – це цікава самотня старша пані, яка просто для власної втіхи замовила перстень з діамантом. Перстень їй сподобався, тож вона знов прийшла вже з новим проханням.

Для Петра дуже важливе взаєморозуміння: він каже, що може довго розмовляти, запитувати, а головне – слухати, аби зрозуміти, що потрібно саме цій людині. Коли розмова відбувається дистанційно (якщо замовник за кордоном, або через карантин), то іноді не вдається порозумітись. Проте таке рідко трапляється, а в живому спілкуванні не траплялося взагалі. І ще ніколи не було так, аби хтось повернув чи відмовився від уже готової прикраси.

Зазвичай праця над прикрасою триває близько трьох тижнів: від знайомства з клієнтом та обговорення деталей до готового виробу. І значна  частина цієї праці – це не фізична праця, а спілкування та рефлексія.

Серед  клієнтів Петра люди з різних міст і країн (як от з Німеччини), є й українці – і місцеві (що живуть у Польщі), і власне з України. Не так давно він працював над замовленням для львів’янки.

Творчий простір

Петро та колеги, з якими він налагодив співпрацю – дуже відкриті на інші галузі творчої праці.

«До нас якось прийшла дизайнерка одягу зі шматком піни. Сказала, що хотіла б зробити на його основі прикрасу до своєї нової колекції, ходила по різних майстрах і салонах, але це ніхто не сприймав серйозно», – розповідає Петро. Тут сприйняли. І почали думати «що з цим робити». Зрештою, ідея прикраси трохи змінилась і обійшлося без будівельної піни, проте біжутерія до колекції виявилась справді нестандартною.

Петро зізнається, що любить такі експерименти «на межі». Розповідає з ентузіазмом про іншу колекцію цієї ж дизайнерки, над прикрасами до якої він працював – «Kundle» (тобто «дворняги»): у ній поєднались дорогоцінні камені і «проста» біжутерія, вийшла дивна суміш. Петро каже, що ця робота була для нього дуже цікавою.

Зараз він із кількома колегами планує зробити колекцію прикрас у співпраці з художниками – передати в ювелірній праці колористику, експресію, індивідуальні стилі художників. Це має бути справді незвичайний творчий проєкт.

Домашня робота і плюси від пандемії

Звісно ж, ми не змогли оминути коронавірусної теми. Петро розповів, що пандемія позначилась на його роботі, але, на щастя, не всі ці зміни негативні. З мінусів: на роботі у великій майстерні замовлень стало менше відсотків на 40 і це має свої фінансові наслідки. Проте кількість індивідуальних замовлень не зменшилась, а навіть дещо зросла. Переважно завдяки тому, що Петро зареєстрував свою справу і почав продавати прикраси під власною маркою через сторінки в соцмережах.

Також після початку пандемії він переніс додому частину інструментів і почав працювати вдома. Це здається неймовірним, адже в Петра з Мар’яною двоє маленьких дітей, а робота ювеліра потребує великого зосередження.  Та Петро розповідає, що він пристосувався: працює переважно тоді, коли діти сплять, а після роботи ретельно ховає всі потенційно небезпечні предмети, аби вони не мали спокуси їх схопити.

Тепер Петро приходить додому раніше, проводить вечір із дітьми, а коли вони засинають, працює ще кілька годин – водночас це їхній спільний час із дружиною. «Іноді кажуть, що якщо ти забираєш роботу додому, то наче на роботі живеш і це недобре … Може воно іноді й так, але в моєму випадку все вийшло на плюс», – каже майстер.

Дякуємо Петру Левковичу за розмову і зичимо успіхів і радості від улюбленої праці.

Ганна Поляк
Фото: Мар’яна Левкович, Ганна Поляк

Tekst jest przygotowany w ramach projektu “Czego potrzebuje młodzież”, finansowanego ze środków Europejskiego Korpusu Solidarności.

 

Leave a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *