Shopping Cart
“Хочу до тата в Україну!”: як допомогти дітям пережити розлуку з батьком vitolda klein l8oeiaz59 g unsplash 1024x683

“Хочу до тата в Україну!”: як допомогти дітям пережити розлуку з батьком

Зміст

Війна розлучила багато українських сімей. І якщо дорослі ще можуть якось давати собі раду з почуттями та контролювати емоції, то дітей буває складно переконати, що скоро вони побачаться з татом. Скільки не показуй на карті, що Польща сусідка України, вони почуваються так, ніби їх відправили на край світу.

Дитячі капризи, істерики, непослух — як із цим справлятися матерям? Як на відстані підтримувати хороші стосунки, аби тато не почувався самотнім, а діти розуміли, що всі труднощі, які вони зараз переживають, тимчасові? Про це UAinKrakow.pl запитав психолога Тетяна Грушу. 

“Хочу до тата в Україну!”: як допомогти дітям пережити розлуку з батьком 279548458 5329084110476980 2626885264143251466 nТетяна Груша

Поведінка дітей часом буває нестерпною. Вони хочуть цим щось довести?

Раніше існувала думка, що в дітей не буває посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Проте вчені довели: буває, просто має трохи інший перебіг, ніж у дорослих.

ПТСР у дітей проявляється:

  1. порушеннями сну;
  2. порушеннями харчових звичок: дитина відмовляється від їжі або, навпаки, багато їсть;
  3. проявами агресії;
  4. відмовою від звичних занять;
  5. появою фобій;
  6. дратівливістю.

Маленькі діти починають тулитися до батьків, проситися на ручки. Буквально “приклеюються” до дорослих. 

Часто буває, що дитина лізе мамі на коліна, а та нервово відпихає її: “Дай мені спокій!”. Звісно, у мами також є межі того, скільки вона може витримати, але виходу немає — доводиться ділитися з дитиною своїм ресурсом.

Візьміть сина чи доньку на руки, погладьте по плечиках, поцілуйте і скажіть: “А тепер біжи!”. Якщо дитина прийшла за тілесним контактом, то їй обов’язково треба його дати. Звісно, за умови, що вона не зазнала тортур чи не була зґвалтована — тоді торкатися не можна. 

На одному з батьківських форумів мама, яка перебуває у вимушеній еміграції з донькою-підлітком, жалілася, що та навідріз відмовляється йти до школи. Пояснює це тим, що скоро повернеться додому, тож “навіщо витрачати час і зусилля на те, щоб вчити мову, знайомитися з вчителями та однокласниками?”.

В організмів підлітків “клекочуть” гормони. Навіть якби не було війни, то це нормально, що підліток влаштовує скандали, втікає з дому, буває плаксивим та агресивним. А от коли батьки приходять до нас, психологів і кажуть, що їхня дитина-підліток“тихенька і ходить рівненько”, то ми починаємо бити на сполох.       

Я б радила більше розмовляти зі своїми дітьми, незалежно від того, скільки їм років — 5 чи 15. “Я тебе бачу”, “я тебе чую”, “я тебе розумію”, “мені здається, що ти так поводишся, бо дуже налякана”, “поясни мені, будь ласка, що відбувається, бо ти раніше такого не робив”, “поділися зі мною. Ти ж моя дитина, то хто тобі має допомогти, як не я, твоя мама?”. Щоб отримати відповіді на свої запитання, мусите їх поставити. 

Необхідно розуміти, що в підлітків світ ділиться на “чорне” та “біле”. З дітьми треба змалку будувати довірливі стосунки, щоб коли вони підростуть, то могли прийти до вас і розповісти, що з ними відбувається, що їх тривожить, чого вони бояться. Для підлітків важливо знати, що в них є батьки, яким можна все розповісти. Це дозволить уникнути багатьох проблем у майбутньому.          

Фізично тата поряд немає, залишився в Україні. Як підтримувати родинний зв’язок? Як переконати дітей, що ми разом, хоч і на відстані? 

Гуляючи з дітьми, зателефонуйте до тата, розкажіть йому, що ви бачите. Запитайте: а що він зараз робить? Розмовляйте на побутові теми. Цікавтеся рутинними заняттями одне одного.  

А якщо переживання розлуки дається надто важко?

І мамам, і дітям можу дати дві поради. Перша: займіть свої руки та голову чимось корисним. Друга: пам’ятайте, що війна не назавжди. Ми все робимо для того, щоб вона закінчилася якнайшвидше, і щоб ми знову всі були разом. Тож стаємо плече до плеча і підтримуємо один одного. Надсилаємо одне одному повітряні поцілунки, побажання гарного дня і спокійної ночі, молимося одне за одного. А також не влаштовуємо істерик, не “качаємо” права, бо це ні до чого доброго не приведе. 

Якщо тато отримав поранення, то розповісти про це чи приховати?

Потрібно розповісти, бо діти дуже сильно відчувають емоційний стан батьків. Вони можуть не знати фактів, але відчувати, що відбувається щось недобре. А от як багато розповісти — залежить від віку дитини. Тільки прошу: без заламування рук та плачу, бо цим ви тільки її налякаєте. Не перекидайте на дитину свій емоційний тягар. 

Скажіть, що так трапилося, що ми всі час від часу хворіємо. У когось — кашель, у когось — синець, а в когось – перелом. Комусь потрібно зробити операцію. Різне в житті трапляється. Але лікарі нас лікують, ми одужуємо і потім можемо взагалі забути про те, що з нами було. 

“Так трапилося, що тата поранили. Будемо думати, як йому допомогти”. І дитина заспокоїться, бо якщо мама не буде розповідати, то дитина занурюватиметься у фантазії. Фантазії провокуватимуть страх, а страх переросте в агресію. І тоді мама буде скаржитися, що їй і так складно, а тут ще й дитина її нервує. Дитина, яка сама не знає, чого боїться, ще й отримає “по шапці”. 

Якщо сталася трагедія тато загинув, то хто про це повинен повідомити дитині?

Мама повинна сказати, що тата більше немає. Ні психолог, ні бабуся, ні будь-хто інший. Мама має посадити дитину біля себе, обійняти її та разом із нею посумувати. Це їхній світ, їхня сім’я, “стороннім вхід заборонено”. А якщо буде потім потрібна допомога мамі чи дитині, тоді вже, звісно, необхідно звернутися до психолога. 

Діти швидше, ніж дорослі, адаптуються до життя в новому, іншомовному середовищі. Часом мама ухвалює рішення повернутися в Україну, а дитина вже не хоче: у школі її тепло зустріли, вчителі до неї добре ставляться, вона знайшла собі нових друзів. 

Запитайте дитину, що їй так сильно сподобалося в Польщі та чого бракувало вдома, в Україні. Чому вона хотіла б тут залишитися? Якщо ваше рішення остаточне і ви плануєте повернутися, то налагодьте добрі, теплі стосунки з українцями, які проживають тут, або з поляками, щоб дитина потім могла приїхати до них у гості, а далі навчатися в цій країні в якомусь університеті. Чому б і ні? 

А якщо дитині, навпаки, дуже хочеться повернутися на батьківщину?

Запевніть її, що ви теж цього хочете, але обставини склалися так, що треба ще трохи побути тут. “А якщо ми тут, то мусимо дотримуватися правил цієї країни. Ти маєш ходити до школи, таке тут є правило. Ми не можемо, перебуваючи в іншій країні, диктувати свої правила. Спробуймо пожити так, як від нас вимагають. Це не назавжди, це на якийсь час. Пошукаймо в цьому щось позитивне. Наприклад, ми здобудемо тут унікальний досвід: ти досконало вивчиш мову, пізнаєш культуру і спосіб мислення цих людей не з фільмів, не з туристичних поїздок, а саме з життя, зсередини. Кожна країна, кожна нація може похвалитися своїми видатними досягненнями. Кожна має свої цікаві місця, які варто відвідати, та культурні особливості, які варто пізнати”.

Чи радили б ви пояснювати дітям, що таке війна, чому одна країна напала на іншу, чому росіяни прийшли вбивати українців? Адже діти можуть почати ставити питання, і часом дуже складні: “коли війна закінчиться?” чи “наскільки тато має бути залученим у цей процес?”. Чи варто разом це обговорювати? 

Ми, психологи, завжди радимо батькам спілкуватися зі своїми дітьми. Дітям важливо отримати відповіді на свої запитання. Навіть коли батько чи мама відповість: “Я не знаю. Подумаймо разом або запитаймо в Google чи ще в когось”. У будь-якому разі це відповідь. Дитина нормально сприймає той факт, що її батьки неідеальні та можуть чогось не знати. А є речі, яких узагалі ніхто не знає. Хто знає, коли закінчиться війна? Можуть тільки прогнози робити, а конкретної відповіді ніхто не дасть. Це сумно, але що вдієш? 

А коли дитині кажуть “відчепися” або “це не твоя справа”… Я це потім чую від своїх дорослих клієнтів, які згадують, що саме так їх свого часу “відфутболювали” батьки. Які наслідки цього? Дитина перестає бути допитливою, не питає ні в кого поради, не просить допомоги. Знову й знову “пробує винайти велосипед”. А все через те, що батьки відбили бажання підходити та питати. Тому знаходьте час на спілкування з дітьми.  

Читайте також: Жінка в Польщі, чоловік в Україні: психолог радить, як зберегти сім’ю

Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.

Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.

Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.

Титульне фото: Unsplash

Фото надала редакції Тетяна Груша

 

 

Рейтинг: 5/5 / кількість голосів: (1)

Поділитися публікацією

Facebook
Twitter
LinkedIn
Telegram
Email
Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Наші партнери:

Fundacja Instytut Polska-Ukraina

Klub Ukraiński w Krakowie - Fundacja Zustricz

The Jewish Community Centre of Krakow

Salam Lab, Laboratorium Pokoju.

Szlachetna Paczka -Pomoc potrzebującym - ubogim, dzieciom, seniorom, chorym i niepełnosprawnym.

NIĆ. Kawiarnio-księgarnia.