З відомою українською письменницею, журналісткою, телеведучою та співачкою гурту QARPA розмовляємо у книгарні-кав’ярні NIĆ, яка була чи не серцем цьогорічного Арт-Пікніка в Кракові.
Про те, які чари застосовує Ірена Карпа у своїх книжках, де бере натхнення та що відверто бісить одну з найбільш прямолінійних та щирих майстринь слова.
Дякую за побажання на книжці – збулось. Не знаю, що Ви за мольфарка. Оскільки Ви в нас вже не вперше, розкажіть, які у вас враження від міста?
Дійсно, коли люди купують мої книжки, видно, включається якийсь особливий канал: типу все, що ми замовляємо небесній канцелярії − потім збувається.
Краків мені дуже подобається. Красиве місто. Я ніяк не заманю сюди свого чоловіка-француза, хоча дуже хочу. Тут смачно, тут хороша кава, на відміну від Франції, навіть от щойно відкрила для себе інтересний дизайн тут поряд. Краків − добре місце для життя. Поляки ввічливі, чого не скажеш про часто хамських французів. Я щоразу приїжджаю сюди з великим задоволенням.
Чим відрізняються українці у Польщі, Франції та в Україні?
Мені ті українці, які в Польщі, найбільше подібні на тих українців, які в Україні. Моє коло спілкування − це люди молоді, в широкому сенсі не совкові, заангажовані, “нетрадиціоналіські”, цікаві, продвинуті. Мені здається, що у Франції відсоток такої молоді хіпстерської, як тут, значно менший серед українців. Здебільшого, це старші жінки чи чоловіки. Контингент, який тут є − осередок книгарні-кав’ярні Нитка, дуже приємний, як на мене, і це безпрецедентно. Подібну тусовку спостерігала у Вроцлаві. Я давно вже не була в інших містах. Наприклад, Берлін. Думаю, там теж таке. У Парижі мені цього не вистачає.
Ми з Вами в дечому схожі. Ви, як і краківські українці, теж емігрантка. Як це − бути емігрантом у Вашому розумінні?
Тут трохи різний контекст, тому що тут, у Польщі, хоча б розуміють, хто ти така − українка, а там ти будеш або росіянка, або людина зі східноєвропейським акцентом, тобто взагалі тебе ніяк не ідентифікують.
Емігрантом завжди бути складно. До речі, зараз буду про це писати статтю: про побутовий расизм, про власне ксенофобію будь-де. Навіть якщо ти не з нашого села, така сама українка, ти будеш чужа у межах однієї родини. Це така людська натура: ось є мої, якісь кровні, все що інше − це дуже таке глибинне, треба мати додатковий рівень цивілізованості, щоб на це не звертати увагу.
Проте будь-яка людина, якщо набухається − в ній прокинеться і расизм, і ксенофобія, і націоналізм крайній правий, тому треба розуміти, що це от так то: люди пердять і відригують. Вони так само будуть називати інших, принижувати за національною ознакою, це є частиною нас всіх. Чому нам смішно з політично некоректних жартів? Тому що в кожного з нас в середині є якийсь внутрішній маленький расист чи ксенофоб.
От ти будеш сидіти в себе в місті й прийде якась твоя подруга: «ну, та, що за поляка вийшла заміж», не будеш казати: «за Пйонтека» чи «прийде Оксана з Пйонтеком», а скажеш: «зі своїм поляком чи там з французом». Це перша річ, за якою ти визначаєш людину, за цією її інакшістю.
Чи є подібні Арт-Пікнікові ініціативи у Франції? Щось таке організовується для українців?
Там немає… Ти чо до Франції не доїдеш, женщіна, Фролова? (вигукує Ірена Славі Фроловій – засновниці проєкту Арт-Пікнік, яка саме проходить повз нас і наш діалог на хвилину змінюється у полілог).
− То те, то друге, то Арт-Пікнік, − каже Слава.
− От її спитайте, чо нема Арт-Пікніка в Франції, − сміється Ірена.
− То доїдемо і туди, і в Берлін.
− Я дуже хочу, я б приїхала з музикою на ваш Арт-Пікнік.
− О, а це розмова..
− Я ж виступала на Арт-Пікніку…, − пригадує Ірена.
− Я пам’ятаю.
Слава, я думаю, нам треба організовувати Арт-Пікнік двічі на рік.
− Ми над цим працюємо, − додає на закінчення Слава.
Бачиш, все завжди люди. Все завжди ініціатива. (Вертаємось до розмови з Іреною).
Фото: Слава Фролова
А де брати цю енергію?
В природі. Мені обов’язково треба бути якомога частіше на природі. В нас також є собака… Тварини, природа, спілкування з людьми, які вас підтримують, які близькі душею, також це дуже важливо. Люди, які скажуть, що ви класні.
Ірено, ви класні! У Вас такий щирий профіль в Instagram. Самі ведете соцмережі?
Звичайно. Там дуже багато особистого: те, що я бачу, те, що проживаю. Я не бачу сенсу, щоби хтось робив це для мене. Це частина моєї роботи.
Ви просуваєте українські бренди у Франції, рекламуєте?
Звичайно, завжди кажу хто і де.
І французам подобається?
Французам подобається, вони дуже спокійно роблять компліменти, про сукню, про ще там щось. Прям підходять і кажуть: «Яка красива сукня!». Я не знаю, чи вони потім йдуть в мій інстаграм, це доволі інтимна частина, дістати телефон, показати щось ще, але на такому рівні, що «це український бренд» − то так, я це вже безліч разів там казала.
Які тренди зараз Вам не подобаються, а відверто вас бісять?
Не так давно мене бісили сумки-бананки, хоча це дуже зручна штука. З одного боку − це негарно, а з іншого − дуже зручно, коли ти з собакою гуляєш, на вєліку їдеш. Навіть мій чоловік носить сумку-бананку (!) українського виробника, вона така нефігова, стильна.
Мене так само бісять, ну смішать швидше, оці вєласіпєдки на все тіло: шорти і майка. Люди ходять такі, як ковбаси ходячі. З іншої сторони − це зручно і класно, що такі доволі огрядні жінки їх одягають і їм від цього окей. Спочатку це щось таке, що підбішує, а потім думаєш: «ну й окей, якщо їм добре, це ж їхня справа».
Мене бісить все, що швидкоплинне і що вийде з моди на наступний сезон і його більше не вдінуть, а викинуть, тому що це просто неекологічно. Це таке употріблятство. У такому випадку ті ж самі вєласіпєдки не бісять, бо люди їх будуть носити ще на спорт кудись.
Окрім бестселера «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете» у Вас є теж курси на подібну тему. Як Ви думаєте, чи допомагають ваші лекції, книжкові поради жінкам, дівчатам?
Та, я думаю, що вони допомагають якраз розуміти себе перш за все. Я ж не маг, не чарівник, зробити так, щоб хтось зустрів свого чувака. Щоб з’явилося щось нове, треба розстатися із чимось старим. Зрозуміти, що якщо ти весь час ідеш з собою на компроміси, наступаєш собі на горло – то це недобре. От наші батьки вже так жили… Час іде, а ти поступаєшся своїми інтересами. Ясно, що компроміси потрібні, але не тільки в один бік.
Гумор у Вашій творчості. Чи могли б Ви писати серйозніші книги?
У мене завжди іронія присутня всюди, є дуже серйозні речі, але все одно я чорний гумор туди запхаю. От я така людина. Я може дуже мрачна в житті, тому, коли я створюю художні твори − багато жартую. Насправді я активний інтроверт, мені важко спілкуватися з незнайомими людьми, важко щось просити в когось, кого я не знаю.
Мені зараз комфортно в бульбашці: люди прийшли до мене, тобто вони знають, як я жартую, розуміють, знають контекст. Все, що відбувається в мене в голові − доволі похмуре, тому я можу писати похмурі речі. Я їх не публікую: думаю, в людей і свого похмурого вистачає.
Які люди Вас оточують?
Це люди, з якими мені можна було б їхати десь далеко в поїзді кілька діб і нам було б про що поговорити й помовчати. Це дуже просте означення.
Що Ви нам побажаєте тут, у Кракові?
Залишатися собою, ви дуже класні, ви тут абсолютно на рівні, а багато й в чому ще й більш продвинуті. Я вам по-доброму заздрю, що у вас така хороша тусовка, молода, креативна класна, яка живе нормальним життям. Вам близько додому, живіть спокійно на два доми, це теж хороша практика. І для мозку корисна, коли людина не зациклюється на чомусь одному.
Розмовляла Христя Гарбіч
Титульне фото: Marianna Lewkowicz
Фото: Слава Фролова, Ірена Карпа