Відома українська актриса Ірма Вітовська у розмові з UAinKrakow.pl під час візиту до Кракова розповіла, про те, як їй запропонували знятися у фільмі «Мої думки тихі», а також про міграцію та показ фільму в кінотеатрах Польщі.
Про що розповідає сюжет фільму?
Фільм про розрізання пуповини довжиною в життя. Коли приходить момент дітям ставати самостійними, а мамам це приймати. Це така драматична складова фільму. Що стосується комічної складової – фільм про пошук мрії: ми завжди чогось шукаємо, а воно, може, й десь поруч. І звичайно, що це дуже смішно, адже тут жанр заданий – комедія, яка доходить до абсурду. У нас часто бувають на весіллях сумні історії, а на похоронах – смішні. Це справді так, і мені здається, що в цьому є правдивість і щирість цієї картини. Ну і складність в виконанні, адже там не просто гумор «хі-хі» та «ха-ха». Через цей гумор ми стаємо кращими, іншими точно.
Коли вам запропонували знятися у фільмі?
Відразу. Режисер фільму Антоніо Лукіч відразу писав сценарій, маючи мене на увазі. Це його мама йому порадила. Вона чомусь відчула, що це моя історія. Антоніо передивився зі мною багато інтерв’ю, і вирішив, що я ідеально підходжу на цю роль.
В одному з інтерв’ю Антоніо Лукіч, режисер фільму, розповідав, що спочатку він хотів, щоб в головних ролях замість матері виступив дід героя.
Так, це правда. Сюжет фільму – це реальна історія друга Антоніо, який записував звуки тварин і поїхав з батьком. Антоніо вирішив написати діда. Але як говорить сам Антоніо, у нього дід вже рефлекторно відпрацьований в багатьох його студентських роботах, а з мамою ще якісь недомовленості. Тож, переписуючи сценарій, він писав вже маму. Мені здається що це правильно, бо це ще й гендерний конфлікт. Крім того, що обмін енергіями – старий дід – молодий в душі, старий в душі, але тут іще ми бачимо конфлікт сприйняття.
Де проходили зйомки фільму?
Більшість ми знімали на Закарпатті. І в Києві, звичайно – на Лівобережці.
Які були у Вас емоції під час зйомок фільму?
Під час зйомок було дуже весело. У нас була хороша компанія. Це молоді дебютанти, які ще не озлоблені, які ще в пориві того, що вони на початку. І звичайно, я насичувалася цією енергією.
Що приховує назва фільму – «Мої думки тихі»?
Цією назвою автор хотів показати, що ми, люди, часом не говоримо те, що треба говорити вчасно. Думаємо, але ці думки тихі. А тварини – вони реагують завжди: боляче – кричу. Людина ж може мовчати, коли їй боляче. Коли хоче щось сказати важливе. Переглядаючи стрічку, тут є над чим замислитись. Я сподіваюсь, що кожна молода людина після перегляду фільму подзвонить своїй мамі і скаже «не їж гороховий суп», а мама – буде якось не так маніпулювати і вже розуміти, що вже прийшов час розрізати пуповину.
Останнім часом в українських фільмах піднімається тема еміграції. Приміром, у фільмах «Гніздо горлиці», «Мої думки тихі». Чому так?
Мабуть, тому що ми живемо в глобальному, зараз інформація приходить за 30 секунд. Усі кордони відкриті. Молоді люди реалізують себе в той спосіб, в якому вони відчувають себе амбітними. Трудова міграція відбувається постійно – поляки виїжджають за захід, українці приїжджають сюди, із Західної України люди приїжджають до Києва. Мені здається, що це питання глобалізації, але в нашому випадку ще й питання того, що українці не довіряють політикам. Я бачу, що це вже й світова тенденція. Ми спостерігаємо подвійні стандарти – перезрілість, ситість, небажання дивитись жорсткій правді в обличчя і готовність зберегти свій комфорт. У результаті ми живемо в брехні, на яку гостро реагують молоді люди. В них переважно нема ще родин, нема чим ризикувати. Водночас саме молоді люди будуть тими, хто руйнуватиме цю систему. Зараз вони дивляться на усе інтровертно. Але в середині – у них великі пристрасті.
Фільм виходить в український прокат у січні 2020 року. Де вже були спецпокази?
Так, 16 січня. У липні фільм запросили на фестиваль в Карлових Варах. Там відбулася світова прем’єра і фільм удостоївся спеціальної нагороди від журі. Кінопрем’єра в Україні відбулася наприкінці липня на Міжнародному кінофестивалі в Одесі. Тоді ж фільм отримав «Приз глядацьких симпатій», а також премію ФІПРЕССІ від міжнародних критиків, які визнали картину кращою серед українських кінофільмів в цій програмі. На Одеському кінофестивалі Антоніо Лукіч і Андрій Лідаговський, який зіграв головного героя, були нагороджені спеціальними дипломами, а я отримала кінопремію «Золотий Дюк» за кращу акторську роботу.
Восени фільм брав участь в фестивалі «Тиждень української кінокритики» в категорії «Відкриття року», де Антоніо отримав нагороду «КІНОКОЛО», а я отримала нагороду за найкращу жіночу роль. Це вже вдруге, бо торік я отримала таку ж нагороду за роль баби Прісі в фільмі «Брама».
Крім того, нещодавно ми повернулися з промо-туру по Західній Україні. Ми завітали з фільмом в Тернопіль, Івано-Франківськ, Ужгород і Львів. Ужгород нас дуже приємно зустрів, реакція людей на їх місто, їх регіон була дуже цікавою. У нас були аншлаги в кожному місті – львів’яни нас відпускати не хотіли. Я думаю, що картина матиме успіх, ми сподіваємося на добрий прокат. Але це вже залежить від самих українців – чи вони ходитимуть у кіно. Бо українці звикли розбещувати себе комедіями типу «хі-хі» та «ха-ха», а в нас дещо інша історія. Але я надіюся, що нам все-таки вистачить здорового українського глядача на цю картину.
А тепер уже і в Кракові.
Так, і тепер на черзі Краків. Нас вже Харків кличе, Дніпро, щоб ми приїхали презентувати як творча група. Мені пишуть з Черкас, Полтави. Я думаю, що коли картина вже піде в прокат, ми ще будемо їздити по східній і центральній Україні.
Ходять чутки, що фільм хочуть пускати на польський ринок?
Знаю, що такі розмови йдуть. Йдуть перемовини про те, щоб Польща буде однією з країн, які стануть дистриб’ютором (ред. країни, які займаються кінопрокатом).
На вашу думку, картина матиме успіх в західних країнах?
Я думаю, що так. Східна Європа, країни Балтії – це наші глядачі. А ще Грузія, яка так само має досвід економічного переходу, трудової міграції в різний час. Коли ми показували фільм в Чехії, ми побачили, як чеська молодь сприймає його і ми були задоволені. Цей гумор, ці ментальні історії – це актуально серед слов’ян. Західна Європа більш стримана, хоча от у Франції був непоганий прокат. У французів так само мама домінує, там багато жартів на рахунок цього.
Пам’ятаю, що раніше можна було на пальцях перерахувати вдалі українські фільми. А за останній час в Україні було знято багато хороших фільмів – «Припутні», «Чужа молитва», «Мої думки тихі». Що змінилося в ситуації українського кінематографа?
Просто вже як шість років держава почала розуміти, що кіно – це важлива політична історія, це чудовий спосіб кування нації як ідентичності. Саме тому почалися економічні здвиги і держава почала вкладати гроші в кінематограф. От і все.
Фільм «Мої думки тихі» також фінансувався державою?
Так, фільм повністю проінвестувало ДержКіно. Я дуже дякую Пилипу Іллєнку, очільнику ДержКіно, який бачив освітні програми в топі. У нас є дебюти – всі фільми молодих режисерів були зняті за державні кошти. І ви бачите як це чудово – і фільм «Мої думки тихі» Антоніо Лукича, і «Додому» Нарімана Алієва, і «Вулкан» Романа Бондарчука. І це перемога кожного. Кожен з них чудово показався на Карлових Варах і кожен привіз здобутки.
«Мої думки тихі» – трагікомедія молодого українського режисера Антоніо Лукіча, яка розповідає про 25-річного звукорежисера і музиканта Вадима (Андрій Лідаговський). Будучи асоціальним, зазнавши безліч невдач в роботі та особистому житті, у нього з’являється можливість виїхати до Канади. Для цього йому необхідно записати голоси закарпатських тварин, більш втомлених, ніж ті щасливі канадські. Однак все виявляється набагато складніше, коли головним супутником у новій роботі виявляється найменш підхожа для цього людина – мама Вадима, яку зіграла Ірма Вітовська.
Ірма Вітовська – заслужена артистка України, володарка національних премій з кіномистецтва «Золота Дзиґа», «Золотий Дюк» та двічі – «Кіноколо». 20 років актриса грає на сцені київського Молодого театру. Проте всеукраїнську популярність їй принесла роль у комедійному серіалі «Леся+Рома». Відтоді актриса зіграла десятки різнохарактерних персонажів в театрі і кіно. Активно бере участь у благодійних арт-проектах в підтримку українських військових на сході України та онкохворим дітям. У 2018 році на великі екрани вийшов містичний трилер «Брама», в якому Ірма Вітовська зіграла 86-річну бабцю Прісю, яка після аварії залишилася жити у Чорнобильській зоні.
Розмова відбулася під час показу фільму в Кракові в рамах Показів українських фільмів «Схід-Захід», організованих Фундацією Масових Видовищ за фінансової підтримки Управління міста Кракова в кінотеатрі «Парадокс».
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті за посиланням.
Розмовляла Ірина Давиденко
Фото: прес-матеріали