UAinKrakow.pl продовжує публікувати історії біженців, які знайшли притулок у Кракові. Раніше у нас вийшов репортаж львівської журналістки Галини Козар. Сьогодні ми оприлюднюємо розповідь Христини Готовкіної ー дівчини, що на дев’ятому місяці вагітності через війну була змушена ховатися у підвалі від бомбардувань та покинути власний дім.
День третій.
Я не пам’ятаю день, коли це почалося. Не пам’ятаю число, місяць чи рік. Я не пам’ятаю, коли й що стається. У мене закінчилися сили. Раніше я зберігала у пам’яті всі дати світу, навіть день народження двоюрідної сестри тітки мого чоловіка, а сьогодні я забула, який день.
Люди дивувалися моїй силі духу. Моєму гарному настрою, коли я на дев’ятому місяці вагітності ховалася в укритті з чотирирічною донькою. Це було важко, але допомагало: сміятися, жартувати, підіймати настрій іншим, заспокоювати.
А сьогодні мій егоїзм мене лякає. Мені завжди було страшно відкрити свої почуття, показати те, що насправді всередині, та не сьогодні. Боже, невже я пишу такий песимістичний текст? Невже це справді я?
Не можу зупинитися. Усе тільки про себе. Але це той біль, який не передати словами. І я знаю, що він у кожного рано чи пізно з’являється. Сьогодні всі мені тільки й говорять, яка я молодець і як тримаюсь. Але це лише вганяє мене в стан більшого розпачу. А цього не можна. Не можна взагалі.
22:00. Я співаю пісеньку доньці, аби вона заснула, і починаю плакати крізь спів. Спочатку як можу стримую сльози, але коли бачу, що дитина засинає ー вже плачу не стримуючись.
Мені шкода себе. Себе, яка ще хоче кохати свого чоловіка. Себе, яка хоче знову гуляти з дітьми біля озера, чи щоб у гості приїхала мама. Себе, яка зараз сидить другу добу в підвалі. Я хочу звичайного рутинного життя. Хочу цього понад усе на світі.
22:10. Мені вже не соромно за сльози. Мені начхати. Але й перестала плакати. Дивно, але ці сльози допомогли заспокоїтися. Вибачте за них, це було хвилиною слабкості.
Я мушу бути сильна як вони ー ті, хто нас захищає. Ті, хто за жодних умов не віддадуть нас ворогу. Я ー одна з тих, заради кого вони ризикують власним життям: прикордонники острова Зміїний чи хлопець, що підірвав міст. Вони не знали про мене, але зробили це заради мене. І в пам’ять про них я буду сильною. У мене немає іншого вибору. Я повинна вірити в них, і я вірю.
22:34 Мабуть, треба спати, але я вирішила йти нагору з підвалу та читати новини. Господи, навіщо мені це? Потім я просто сидітиму й думатиму. Зводитиму себе з глузду. Навпроти мене сидять бабуся, мама й півторарічна донька. Мала увесь час плаче. Їм соромно, вони виносять її, вмикають мультики, але не можуть вкласти спати.
Поруч зі мною мама з двома дівчатами-близнючками. Їм по 10 років. Вони вчора приносили котика і двох морських свинок. Моя донечка змогла абстрагуватися, граючись із ними. А сьогодні на неї зашипів кіт, і вона злякалася. Але я зраділа. Чому? Тому що це ー шматочки звичайного життя.
22:52. Я стаю справжньою патріоткою. Ким я була до цього? Сама не знаю. Я пишаюся собою. Вдячна, що маю змогу писати в телефоні, бо завдяки цьому я спокійна. У мене з’явилося бажання зробити потім відомими тих, хто мені тут допомагає. Тобто, я вже вірю, що буде “потім”, а це ー головне.
Повернулася, бо оголошено повітряну тривогу. Від страху цокотять зуби.
Продовження історії
Зараз Христина перебуває у Кракові. Нею опікується польська родина. Кілька днів тому Христина народила дівчинку.
Якщо ви також маєте досвід біженства і бажаєте поділитися зі світом своєю історією, то пишіть нам на адресу: redakcja@uainkrakow.pl , і ми розглянемо можливість її публікації.
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Христина Готовкіна
Титульне фото: Лідія Кожевнікова