У рамках міжнародного театрального фестивалю “Схід-Захід” до Кракова завітав український письменник Юрій Андрухович. Про конфлікти з переселенцями, скасування російської літератури та українців закордоном із ним спілкувалася голова фонду “Інститут Польща-Україна” і засновниця UAinKrakow.pl Ольга Менько. Далі – пряма мова письменника.
Про переселенців у рідному Івано-Франківську
Через війну багато людей зі східної України переїхали в центральну чи західну, зокрема, в Івано-Франківськ. Я живу поруч із парком, де люблять прогулюватися новоприбулі, і доволі часто мимоволі чую уривки їхніх розмов. Трапляються страшенно різні люди.
Наприклад, подружня пара, яка між собою розмовляє російською, але винятково українською до дітей. У дев’яти випадках із десяти новоприбулі в магазині розмовлятимуть із продавцем українською. Видно, що їм це важливо. І коли вони до дітей звертаються українською, то вже інвестують у майбутнє, щоб ця мова була номером один для їхньої дитини. Натомість бабусі та дідусі (частіше бабусі) продовжують говорити російською. Але, мабуть, не варто засуджувати бабусь, нехай говорять як вміють.
Окрім цього, приїхало багато молоді, яка виглядає зовсім інакше ніж переважна більшість галичан. Вони різноманітніші, хіпстерські, вони додають містові різних мелодій та кольорів. Теж у Франківську зупинилися люди всіляких творчих професій. У нас із другом є підземний простір Ваґабундо, і зараз там відбувається дуже багато мистецьких подій. Зокрема й завдяки новоприбулим митцям.
Також перебрався великий серйозний бізнес. Переважно це харків’яни, які дуже багато підприємств перенесли до нас і зараз, сподіваюся, заробляють гроші і для місцевого бюджету. Вони дають своєрідний майстер-клас для наших підприємців, які переважно відкривають маленькі кав’ярні чи крамнички.
Щодо конфліктів – я не можу знати усього. На початку деякі франківчани обурювалися щодо неправильного паркування та дорогих машин. Але конфліктів як таких немає, бо, думаю, є усвідомлення того, що у нас війна, тут не до побутових конфліктів.
Про “скасування” літератури та діячів країни-агресора
Я не можу підтримувати чогось настільки нереалістичного. Тобто насправді це книжка, яка стоїть на полиці, у книгарні чи в бібліотеці – як можна заборонити її взяти та почитати? Натомість я за те, щоб читати критично. Це може бути дуже навіть цікаво, якщо наші західні друзі перечитають ці тексти під кутом сучасної агресії та зрозуміють її першопричини.
Якщо у Толстого це не надто видно, то в Достоєвського точно можна познаходити. Хоча навіть шукати не потрібно – все лежить на поверхні. Підняття цієї теми,“хайп” навколо заборони російської літератури – це насправді підміна жертви. Замість того, щоб говорити, скільки щодня гине українців, скільки руйнувань в Україні, люди сперечаються, чи треба забороняти російських класиків. Отже, жертвами нібито стають Достоєвський та інші письменники.
Щодо персоналій – як на мене, немає єдиного підходу. Я казав би так: якщо перед нами людина абсолютно протирежимна, найкраще, якщо це хтось із росіян, хто давно з росії поїхав, а не тепер, після 24 лютого (бо тепер багато дуже всяких слизьких поїхали); хтось, хто за переконаннями своїми, за всім, що писав чи писала протягом десятиліть, завжди послідовно відстоював зовсім інші ідеали, відверто нападав на путіна, на його систему — тоді чому ж не спілкуватися з такою людиною? У всіх інших випадках – ні, радше ні. У нас на українському телебаченні щодня єдиний телемарафон. Там же постійно як не Фейгін якийсь, то Ґудков. Якщо політиків не бойкотують, то чому бойкотувати письменників?
Про радикальну комунікацію
Для того, щоб люди в Європі почали ставити запитання та цікавитися темою, потрібно говорити радикально. Не обовʼязково теза має бути провокативною, щоб здаватися такою європейцям. Наприклад, німці хочуть уникнути називати нашого ворога росіянами. Їх іноді пересмикує, коли я кажу “наші російські вороги”. Для них це аж надто радикально.
Думаю, що після поразки у Другій світовій війні в них з’явився комплекс, який вони самі називають провиною за те, що принесли багато зла росіянам. Тут можна довго пояснювати, що найбільше горя вони завдали саме українцям. Але мені здається, що все ж більшою мірою це страх. Німці бояться росіян, у них це глибоко прошито. Вони завжди програвали росії війни, і коли програвали – це було страшно. Те, що росіяни з ними робили – це те, що вони роблять з усіма, кого окуповують.
Про репрезентацію українців за кордоном
Є один момент, який зараз не грає на користь України – у спілкуванні з іноземцями люди скаржаться та нарікають. Суто психологічно це можна зрозуміти. Вони хочуть пояснити іншим, а перш за все собі, що зробили правильно, коли поїхали, що це не було помилкою.
Насправді буде достатньо виявляти позитивні людські риси, нічого більше. Я якось їхав шатлом до аеропорту в північній Італії, де живе багато українських заробітчанок. Дорогою водій підбирав ще пасажирів. На одній із зупинок в автобус сіла одна старша пані італійка. Ми з водієм тим часом розговорилися, і на його запитання: “Звідки ви?” я відповів, що з України. Пані це почула і почала обурюватися на путіна, на ціни на газ.
Розповідала, що в її сестри працює жінка з України, і про те, яка вона хороша людина.
Ось вона сказала: “Яка хороша людина”, і це вже працює. У людей вибудовується враження, що українці – порядні, заробляють кошти в Італії чесною працею. А тут на них напав якийсь злочинець, через якого ще й ціни на газ ростуть. Словом, не потрібно читати лекції, чому Україна така гарна й багата, а варто просто показати, що ми такі ж люди, що ми ні в чому не гірші за європейців.
Читайте також: “Моя зброя — бандура!”: Зоряна Гжибовська про допомогу через музику
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Ольга Менько, Дарія Попова
Фото: Оксана Кушнір