Від війни Ірина тікала з восьмирічним Єлисеєм та семимісячним Михайликом. Вона не знала, куди їхати та що на них чекає. Зараз тут, у Кракові, вона вже п’ятий тиждень водить старшого сина в школу поруч із місцем, де вони живуть. Почуття безпеки родині з Києва подарувала група польських письменників.
Приватні особи та більшість краківських пунктів допомоги приймають воєнних біженців на певний період: хтось — до тижня, хтось на місяць. Люди весь час продовжують думати, що далі, куди їм дітися в чужій, хоч і приязній країні.
До пункту допомоги Живи в Кракові кілька тижнів тому звернулися Яцек Дукай, Якуб Малецький, Лукаш Орбітовський, Віт Шостак і Якуб Жульчик, які запропонували системну допомогу: довгостроковий прихисток для людей, що через війну вимушено покинули свої домівки.
Письменники вирішили зі своїх коштів оплатити оренду житла для українських родин, а також надати їм фінансову підтримку впродовж року. Це особливо необхідно тим сім’ям, у яких батьки не мають змоги працювати. Наприклад, через те, що опікуються немовлятами або тяжкохворими дітьми.
Ірина з малечею, коли добу їхали з Києва до Львова, ще не знала, що її сім’я стане першою, яка отримає таку допомогу.
Обов’язок матері ー вберегти дітей та себе
З Іриною зустрічаємося на Кажімєжі. Вона саме забирала Єлисея зі школи. У нас не було багато часу для розмови. Син Ірини в Києві займався спортивною гімнастикою шість разів на тиждень по дві години на день. “Нерозумно”, як каже, щоб спортсмен втрачав форму (в нього другий юнацький розряд), тому вона вже підшукала йому групу у Кракові. Окрім Єлисея, там ще 5 українських дітей: з Харкова, Запоріжжя та Києва.
“Це, напевно, страх залишитися сам на сам з емоціями. Не маю права давати собі відчувати гнів та біль, щоб це могло мене загнати в якусь емоційну яму. Окрім себе я несу відповідальність зараз за чотирьох осіб”, ー ділиться Ірина. Разом із жінкою приїхали її мама та сестра.
Дорога НЕ додому
24 лютого, зранку Ірина прокинулася від телефонного дзвінка. Мама з Обухова розповіла новини. Далі міркування, розмови, знову думки, складання планів, які не зрозуміло як реалізувати. Ірина з дітьми вирушили на Захід України.
“На трасі ми бачили техніку військових, як тероборона облаштовує блокпости, як навколо Києва окопались наші хлопці ー починало ставати тривожно. На шляху з Рівного до Львова ー ракети, запущені на територію України, кинуті автівки просто серед дороги: хтось потрапив у ДТП, а в когось закінчилось пальне… Такий собі шматок апокаліпсису”, ー згадує жінка вже в краківській квартирі, куди мене запросила.
Нові реалії. Місто. Школа
Дві ночі у Кракові Ірина з родиною провела у Пункті допомоги, що на Раджівілловській 3 (ul.Radziwiłłowska 3). Тут їй допомогли з житлом. Згодом жінка підшукала синові школу у своєму районі. У перший день зі школи Єлисей приніс блакитно-жовті сердечка ー на нього тут чекали. Хлопчик відтоді дружить з Ніко, який знає українську і пояснює новачку, що відбувається на уроках, коли той не розуміє. Єлисей каже, що з іншими однокласниками спілкується англійською. Згодом баланс мов змінюватиметься, адже у розкладі українця додатково 4 години польської на тиждень. Вчить мову та звикає до нової системи освіти і мама: сміється, що освоює електронний щоденник, де можна комунікувати з вчителем.
Коли син у школі, а за молодшим наглядають мама чи сестра, Іра волонтерить у нас на порталі. У жінки філологічна освіта, у Києві вона викладала англійську, перекладала для видавництв книги з іспанської. Тут вона коректорка ー виправляє тексти або сама пише на теми, які їй близькі. “Потрібно було чимось голову зайняти”, ー зізнається жінка та додає, що насправді своєю роботою хоче подякувати: “Вдячність має виражатися не тільки в словах, але й у діях. У мене є бажання приносити користь”.
Також Ірина ділиться рефлексіями: “Мені завжди страшно, що хтось буде казати: ось, понаїхали. Поки жодного разу такого не трапилося, щоб хтось зверхньо поставився до нас. Я ж просто хочу вберегти дітей”, ー каже українка, переконуючи: “Ми теж повинні мати роботу тут, щоб не сидіти на шиї чи випрошувати щось, маємо бути автономними хоча б на своєму рівні”.
“Удома? Там доволі неспокійно”
Чоловік Ірини в Києві. У телефонних розмовах щодня запевняє, що все стабільно, проте звуки сирен ріжуть вуха. У новинах киянка бачить знищенні будинки, впізнає вулиці, які не називають у цілях безпеки.
Ірина розповідає, як говорила із сином про війну: “Ми казали, що це ворог нападає на наші міста. Пояснювали, що в країні неспокійна ситуація, і тому він не йде в школу. Ми маємо бути поруч, знайти безпечне місце, маємо подбати про свою родину і триматися разом”.
Чому важливо допомагати воєнним біженцям довготерміново?
Польща прийняла більш ніж два мільйони біженців з України. Значна кількість із них розселені в тимчасових пунктах прихистку: спортзалах та торгових центрах, лікарнях та школах. У таких місцях зазвичай поселення колективне, тобто людям забезпечені базові потреби. Проте, наприклад, дитина, яка там живе, не може ходити до школи, бо їй не буде де вчити уроки. Саме тому важливо шукати людям житло, щоб вони могли поволі відновлювати звичний ритм життя.
Історія Ірини ー лише частинка українських реалій. Кожна сім’я має що розповісти. Якщо ви хочете дати конкретним людям впевненість у завтрашньому дні, можливість функціонувати та жити без страху в Кракові, то долучайтеся до нашого проєкту.
Ви можете допомогти одній родині кількомастами злотих щомісяця або ж надати їй житло. Сконтактуватися з організаторами проєкту можна через за допомогою формуляру чи мейлу fundacja@uainkrakow.pl
Зараз ми шукаємо людей, які можуть допомогти винаймати житло для однієї з кількох родин із дітьми, які потребують паліативної опіки.
Історію, яку оповіла Ірина, можна прочитати за посиланням.
Розповідаємо першими новини для українців у Кракові – підписуйтесь на телеграм UAinKrakow.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фоторепортажі та корисні інфографіки – на нашому Instagram-акаунті.
Текст: Христя Гарбіч
Фото: Ірина Мироненко, особистий архів Ірини Брайко