«Є такий термін — рееміграція. Тобто зворотна еміграція. Якщо людина емігрує, то вона може теж повернутись. Адже еміграція — це не дорога в один кінець», — пише Лілія Андрєєва в тексті для UAinKrakow.pl
Чому я це пишу. Тому що ми, люди дорослі і мудрі, в один прекрасний момент дозволили собі взяти відповідальність, і зробили вибір змінити місце проживання. Вимушено це було чи добровільно, не суть. І у кожного це рішення було різне. Хтось спонтанно спакував валізи, хтось чекав більш сприятливого моменту, хтось ціленаправлено і детально прораховував кожен крок.
Чи багато з нас скаже, що все склалося так, як і планувалося, що все спрацювало так, як і було заплановано? Ні. Комусь вдалося швидко адаптуватись, знайти хорошу роботу, нових друзів і життя закрутилося. А хтось зустрівся з великим розчаруванням і розпачем, відчув себе чужим і непотрібним. І тоді постає питання — а може повернутись? В цей момент з’являються наші «найвірніші» друзі — сором, страх, почуття вини, злість, порівнювання себе з іншими. Сама думка про те, що я можу хотіти повернутись, уже автоматично ставить вас у ранг невдахи, яка не справилась, не змогла, не здатна. Дехто навіть боїться признатись у цьому своєму найближчому оточенні. Ті, хто доходить до кабінету психолога, говорять про безсоння, страх смерті, панічні атаки, депресивний стан.
Спочатку я спостерігала це у людей після 40 років, останнім часом все більше спостерігаю у молоді. Тому говорити, що еміграція належить молодим, не буде зовсім точною формулою. Хоча коли ми говоримо про адаптацію, людина здатна додавати собі віку.
Тому я і говорю про дозвіл. Адже сама думка про те, що я можу і маю право дозволити собі жити там, де я хочу, жити так, як я хочу, робити свій власний вибір, не підпадаючи під чужі стандарти, уже багато чого змінює. А точніше надає свободи. Дати собі дозвіл — це не завжди значить пакувати валізи назад, просто сама думка про те, що я можу вирішувати і керувати своїм життям, уже змінює бачення себе як людини, що має право вибору. Якщо у дитинстві батьки рідко або взагалі не питали чого ви хочете, або завжди усе вирішували за вас, ігноруючи ваші бажання, у дорослому житті ця звичка має змогу залишитись. Різниця лише в тому, що тепер ми маємо вибір — приймати це або ні, тобто залишатись в дитячій позиції або стати дорослим. А дорослі — це ті, хто має право вибору.
Тому лише вам вирішувати — підпадати під стандарти інших чи прислухатись до себе і вибирати бути щасливими.
Читайте також: Мігрантські стереотипи. Жартома про те, що хвилює багатьох
Дипломований психолог Лілія Андрєєва
Титульне фото: freepik