Зала 100-річчя KS Cracovia у Центрі спорту для осіб з інвалідністю на alei Focha 40 (алеї Фоша 40) віднедавна є місцем, куди з вокзалу привозять українців, які покинули свій дім через війну.
Питаємо, як живуть та чого бояться люди, які знайшли там прихисток.
У приміщенні спортивного стадіону, який повністю заставлений розкладачками, майже порожньо. Однак валізи, рюкзаки чи пакети вказують на те, що в цьому місці хтось живе. О 10-й тут ще сніданок. В осередку вільний графік, і отримати їжу можна о будь-якій годині. Людей просять не брати про запас 一 продукти обіцяють довозити.
“Та тут кормят хорошо, нема чого жаловаться”, 一 каже Ніна, що прийшла рятувати від журналістських питань Сюзанну, яку жінка з чоловіком удочерили.
Ніна, її чоловік та їхня родичка привезли з Києва шестеро дітей: своїх та усиновлених.
До Кракова їхали 4 дні. “Здесь хорошо, и помыться есть где, и постирать. Кормят, вчера привозили рис с мясом. Хорошо…”, 一 додає.
У Ніни губи нафарбовані яскраво-червоним. “С празнічкам, дєвушкі”, 一 до нас приєднується єдиний дорослий чоловік у сімействі. Ми й забули про 8 березня, яке у низці пострадянських країн досі вважається святом.
На той момент сім’я з дев’яти осіб живе у Центрі спорту вже четвертий день. Щоб виїхати з тимчасового пункту, їм треба знайти житло, аби вмістилися всі. “Отдельно не хотим. Ну куда разъезжаться, они же сироты”, 一 пояснює Ніна.
Ніхто з багатодітної сім’ї до цього часу не виходив з притулку. “Хочется просто лежать. Так устали”, 一 каже жінка.
Для Ніни дві біди: слабкий вайфай в осередку і дорогі сигарети в Польщі.
По боках залу на столах можна вибрати взуття, одяг, візочки для дітей, іграшки. Поверхом вище — зона їдальні, де можна взяти дитячу їжу, консерви, сухі пудинги чи кисіль.
Блукати осередком некомфортно: ми з фотографкою прийшли в чужий дім без запрошення. Тут кожна спроба заговорити 一 це як лізти до когось у душу. Відчуваю на собі косі погляди. Людей нервує, що хтось заважає їм спати, дивиться в рот, коли вони їдять, спостерігає, як вони вивішують на залізні поручні прання чи ставить дурні питання. Вони хочуть додому і помовчати. Подумати, що робити далі.
Деякі тут кілька днів, проте говорити з нами відмовляються. “Не найкращий час, дівчата”, 一 чуємо від світловолосої жінки, яка стоїть босоніж у нічній сорочці з ледь помітними квіточками та кличе волонтерку, щоб допомогла їй підібрати милиці. Про класичні коментарі на диктофон тут можна забути ще на вході. Люди перелякані і без того.
Оксана з донечкою Алісою та мамою Лєною приїхали з Новоград-Волинського.
Протягом нашої розмови Аліса бавиться за маминою спиною.
Лєна — ще зовсім не стара бабуся — хвилюється через нестабільність. “Я б працювати вже йшла, що тут сидіти. Роботу шукаю”, 一 каже. “Вона-то (Оксана) не піде, бо з дітьом треба сидіти”, 一 додає.
Вдома жінка працювала на порцеляновому заводі. Тепер Лєна не вибирає 一 говорить, що може і в кафе допомагати, і прибирати.
За даними міста, таких як Лєна Краків прийняв від 70 до 90 тисяч українців, які вимушено залишили країну.
Читайте більше новин, вподобавши сторінку UAinKrakow.pl у соцмережі Facebook.
Фото міста та українців у Кракові – на нашому Instagram-акаунті
Христя Гарбіч
Фото: Лідія Кожевнікова