Ці історії переїзду українців до Польщі не залишать вас байдужими. Прочитайте їх

By on 9 Травня 2018 0

«Наші закордоном» – проект в соціальній мережі Instagram, який збирає історії українців з усіх куточків світу. UainKrakow підібрав для вас 3 особливих історії. Публікуємо їх так, як написали учасники проекту.

1. Роман: Так і уявляю, якби зараз в своїй фірмі написав заяву на звільнення, розірвав контракт оренди квартири, сказав би «пішло воно все до чорта, сім‘я важливіша»

Рівно рік тому я отримую робочу візу в Польщу і скоро біжу з візового центру додому купляти квиток на автобус якийсь в міру найближчий час(в міру так шоб встигнути зібрати сумки і посидіти за чаєм з родиною).

Перед тим я їздив в своє село, відвідати свою бабцю і дуже боявся шо це можливо останній раз, коли я її бачу живою.

Я звільнився з великої ІТ-компанії, я мало кому розказував, шо переїжджаю жити в Краків, а кому і доводилось розказати то всі ваууукали і казали шо круто, я старався не подавати тої хвилі радості в своїх очах, але дійсно розумів: «Охх як це ж буде круто…» і дійсно.

Іміграція – це ж то про шо зараз, як мінімум, задумується кожен українець, велика частина відверто мріє про це і ставить за мету свого життя, і тут я в 23 роки цього добиваюсь, і навіть їду працювати не чорноробочим, а програмістом на хорошу зарплату з медичним страхуванням і контрактом. Польща – країна великої кількості лоукостів, дешевих машин, відкритих кордонів, шо може бути краще? Мені вічному мандрівнику так цього хотілось:)

Збираємся ми всі сім‘єю, пємо чай, прийшла моя дівчина, принесла печеня, мама шось спекла, ми рідко збираємся так за столом всією сім‘єю аж настільки широким кругом, хоча останнім часом – це стало частіше відбуватись. Позгадували історії з мого дитинства, як ми разом росли. Я провів в цьому домі все своє життя, я жив тут з батьками і мені так від тих спогадів тепло на душі стало…

Тут є вся моя родина: тато, мама, дівчина, обидві бабці, сестра, і трьохрічний племінник, який ше не усвідомлює, шо відбувпється цього вечора і просто по-дитячому регоче і тішиться бавлячись з своїм дядьком. Він завжди приходячи в нашу хату біг в мою кімнату і кричав «дядя, дядя», а вже завтра він прибіжить, постукає в двері, а там буде пусто… і так пусто і мені стало на душі, коли я взяв свою валізу і вже виходив з дому ідучи на таксі до вокзалу, я відчув шо шось явно втрачаю, втрачаю частинку себе.

Останні обійми мами, бабці, сестри… зі мною на вокзал поїхав тато, я так довго чекав того моменту іміграції: так вимріював, продумував, уявляв це життя, коли ти можеш в пятницю після роботи без всяких кордоів поїхати покататись по Альпах на вихідні, чи сісти на лоукост до Венеції, здавалось це вершиною щастя…
але стоїмо ми з татом на вокзалі, я дивлюсь в вікно на вечірнє місто в якому прожив все своє життя і питаю себе «чи варто воно цього всього?» Вже завтра я буду повністю один, самотній, вже ніхто не зайде до мене в кімнату спитати, як справи, ніхто не заставить поприбирати в кімнаті, нікому буде подарувати квіти на ранок 8-го березня, ніхто не прибіжить в кімнату з криками «дядя, дядя».

І знаєте… я й сам не знаю відповіді на це питання. Так і уявляю, якби зараз в своїй фірмі написав заяву на звільнення, розірвав контракт оренди квартири, сказав би «пішло воно все до чорта, сім‘я важливіша», взяв би квиток на найближчий автобус до Львова, і знову вокзал, і знову вид на вечірнє місто і знову питання в голові: «шо ж я роблю? чи є там життя в Україні? Ні освіти, ні медецини, ні банківської системи, ні пенсій, ні соц. гарантій, ні майбутнього для дітей»
І як тут вибирати?
І як тут бути щасливим?

2.Інна: Чомусь лише одиниці по-справжньому діляться тим, що відбувається насправді. А правда в тому, що більшість тобі тут не раді. І залюбки тобі скажуть “вали в свою Україну”, якщо тільки ти заперечиш щось.

І знову привіт з Польщі. Мене звати Інна. Виросла на Київщині в місті Обухові. Отримала ступінь бакалавра в київському “виші” і відправилася підкорювати Польщу, в Катовіце, і здобувати омріяного магістра.

Але все ж, щось пішло не так. На жаль, ніхто не пише і не розповідає про те, наскільки поляки безвідповідальні. Замість жити в гуртожитку, як всі нормальні студенти, довелося за 10 днів знайти квартиру, бо в наданні кімнат моєму університету відмовили буквально за день до нашого приїзду.

Варто також відзначити, що українцям здають квартири дуже неохоче. Проте все ж знайшлися добрі люди, які винайняли помешкання для пари студентів з України. На цьому”пригоди” не скінчились. Благополучно дочекавшись 1 жовтня (тут так починається навчання), ми вирушили до ВУЗу. Дали вступну програму для всіх іноземців і відправили по домівках, попередньо роздавши всім план занять. Що побачили ми? Що навчання починається 28 жовтня. Якого біса?

Нічого не зрозумівши, звернулись до деканату і відповідь отримали лише через два дні, яка полягала в тому, що в цьому році не відкрився стаціонар і нас автоматично зарахували на “заочку”. Передати наш шок неможливо. Вступна кампанія в інші ВУЗи теж закрилася вже. Тому довелось лишитися. Як будь-яка позитивно- мисляча людина, я почала шукати роботу. Думала, це не складно. Я ж вже маю освіту, не погані знання. 4 мови. Мене з руками і ногами відірвуть. Ііі..не сталося як гадалося.

Я два місяці не отримую жодної відповіді. Абсолютно жодної. Вечірні істерики, і щодня по новій. Це я до чого.. всі пишуть, як їм класно за кордоном, як гарно живеться, навчається, працюється. Чомусь лише одиниці по-справжньому діляться тим, що відбувається насправді. А правда в тому, що більшість тобі тут не раді. І залюбки тобі скажуть “вали в свою Україну”, якщо тільки ти заперечиш щось. А ще, репутація українців тут залишає бажати кращого. І Польща – то ще не Європа. І рожеві окуляри сповзають самі собою.

 

3. Роксолана: Доходило навіть до абсурду, коли вони замовляли піцу і лишали мені недоїдки, і сміючись, кликали поїсти. Проте престижність моєї роботи була на „відповідному рівні”, на дверях висіла табличка з моїм іменем, можна сказати що престижність на цій табличці і закінчувалась

Привіт! Мене звати Роксолана, мені 21 рік, походжу з маленького села, неподалік м. Збаража, Тернопільської обл., зараз проживаю в історичному Кракові. Хотіла б поділитись з вами своєю історією, яка за 4 роки вже не маленька 😁, і звичайно, пролити світло на систему навчання і працевлаштування. Тому летс го. 💪🏻

Мій переїзд з України, напевно, почався так як і всіх студентів Польщі. Після бурхливих суперечок з батьками і звичайно тодішніх подій в Україні 2014,
ми знайшли людину, яка займається рекрутацією студентів. Оскільки я була повністю домашньою і єдиною дитиною в сім`ї, тому вибрали університет відносно не далеко до дому, а саме Університет Інформаційних технологій і Менеджменту в м. Жешув.

З повним ентузіазмом і великими рожевими окулярами, через які не просвічувався навіть екран телефону 😂, я поїхала на навчання. Та життя швидко показало хто є хто, і щоб чогось досягнути, треба тяжко працювати, та перші не здані екзамени швидко повертають в реальність. Скажу чесно, що всі балачки що тут дуже легко, і я знаю мову, тому що фірма написала мені, що в мене сертифікат на б1, нісенітниця!

Ви платите гроші фірмам за те, що вони від вашого імені просто контактуються з університетом, і всі ці тести на б1, може з великим зусиллям можна назвати а2 рівнем. Це повністю шахрайська схема і вимагання грошей за ніщо, тому ви спокійно може самі поїхати і вибрати університет, адже в кожному університеті є людина, яка розмовляє українською або ж російською.

Моєю мрією завжди було працювати в університеті, на другому курсі мені вдалось влаштуватися практикантом в Інститут розвитку персоналу при нашому університеті, мій менеджер була дуже мила і добра жіночка. Та, звичайно, я розуміла, що просто після практики мене на роботу ніхто не візьме, а впертості в мене хоть відбавляй, я почала приходити на практику і працювати понад години.

Коли я закінчувала практику, наш Ректор прийняв рішення розформувати інститут, та тут мені знову пощастило, і мені запропонували стажування в сусідньому відділі працевлаштування і практик. Скажу чесно, атмосфера панувала тут не найкраща, те що я була єдиною українкою давалося взнаки, і кожного разу як було щось не так, винна була я, губились документи, а потім якимось дивним чином знаходились в мене на столі, хоча я жодного відношення до них не мала. Рахувався кожен раз, коли я виходила в туалет або по каву, адже зробити собі каву в нас в кабінеті ( в нас була кавоварка) мені як чорній людині не було дозволено, директорка кожного тижня викликала мене до себе і казала, що така людина не може працювати тут, і щоб я негайно йшла на мовні курси (хоча польську знала я вже дуже добре, на той час в мене була карта поляка, і успішно пройдений екзамен в ужонді воєводському на польське громадянство). Доходило навіть до абсурду, коли вони замовляли піцу і лишали мені недоїдки, і сміючись, кликали поїсти. Проте престижність моєї роботи була на „відповідному рівні”, на дверях висіла табличка з моїм іменем, можна сказати що престижність на цій табличці і закінчувалась 😂. Та скажу вам, що через все це треба пройти, і все витерпіти, і так я закінчила навчання, захистила бакалавра, в найпершому терміні, який тільки був, звільнилася з роботи.

Прийняла рішення що хочу йти  далі і кардинально змінити своє життя.
Вирішила переїхати в Краків, успішно здала вступні екзамени в Краківському економічному університеті. Тепер я студентка магістратури, факультету Міжнародних відносин, на спеціальності International business, на англійській мові 💪🏻. Зараз працюю в приватному американському банку Brown Brothers Harriman. І щодня я дякую Богу, за цей досвід, за те, що змогла через все це пройти, і пережити.

Хочу сказати всім, що ніколи не потрібно падати духом, вірити в краще, і завжди йти вперед, і пам’ятайте, мрії здійснюються.

Ольга Менько

Головне фото: соціальна мережа Instagram

Leave a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *