Леонід Кантер: Можна місяцями показувати, що відбувається на Сході, а можна просто подивитися фільм

By on 18 Травня 2018 1

Леонід Кантер – відомий продюсер, режисер, мандрівник та письменник, автор численних проектів, фестивалів та фільмів, серед яких «Людина без капелюха», «Поняття», «Добровольці Божої  Чоти». Про мистецькі проекти, фестивалі, арт-хутір Обирок та, власне, про фільм «Міф» ми з ним і поспілкувалися.

Леоніде, дякуємо, що Ви завітали до Кракова із фільмом  «Міф» . Про фільм запитання лунатимуть дещо пізніше. А спершу хотілося б дізнатися детальніше про Ваші проекти, один із яких має назву «Із табуретом до океану».

Головна родзинка цього проекту в тому, що ти відриваєшся від своєї звичної реальності. Чим би ти не займався, незалежно від того, чи вчишся в університеті, чи, можливо, керуєш якоюсь компанією. Ти відриваєш себе, закидаєш в абсолютно незнайому реальність, де не маєш грошей й подорожуєш автотостопом.

«Із табуретом до океану»

Далі ти спостерігаєш, що відбувається як з тобою, так і з твоїми колегами. Досліджуєш те, що є довкола тебе, знайомишся із різними країнами, знайомиш їх з Україною, пізнаєш різних людей. Згодом, коли повертаєшся додому, привносиш шматочки інших культур в українську, втілюєш їх у проекти. Зараз ми взялися за євроінтерграцію, але насправді багато хто саму Європу навіть не бачив.

А ще, на мою думку, Європі личить афроінтеграція (посміхається – ред.). Я не кажу про те, щоб ми стали афроамериканцями, але їхній стиль життя нам би дуже пасував. Етно-стиль цієї раси є зараз дуже популярним, і ми можемо подивитися, наскільки активно він розповсюджується у Африці. Взяти хоча б ручну роботу.

В українську культуру також можна додати щось із Канади, Америки, Європи, Азії. А от друга частина проекту – це просвітницька робота. Я люблю розповідати, що є така країна – Україна. Наприклад, у Індії один пан просто плакав, коли почув, що Радянський союз розпався. До нього ця інформація не дійшла, і він був страшенно засмучений з цього приводу. Ми навчили абетці близько 100 людей у Латинській Америці і тепер вони вміють писати українською мовою своє ім’я, а ще непогано читають. Коли люди чують слово «Україна», у них одразу виникає позитивний асоціативний ряд.

Проект «Із табуретом до океану» був комунікативним та творчим. Мені важко сказати, щО це за жанр мистецтва, адже ми вигадуємо гру, запускаємо у неї документальних персонажів. Вони подорожують від Канади до Вогняної Землі від 3 до 14 місяців. Потім з цього утворюються фільми, книги, фотовиставки.

Ще один Ваш проект – афро-етнічний фестиваль – має назву «Мама Африка». Розкажіть про нього детальніше.

Африканці дуже схожі до українців, ще більшу подібність до наших людей мають мексиканці. Ми живемо приблизно на одному рівні економічного розвитку, тільки мешканці Африки мають більш теплий клімат. Африканцям узагалі не потрібно ні про що турбуватися, бо, наприклад, коли у нас буває зима, ми більше мобілізуємося. А ці люди співочі, творчі. Якщо говорити про бідні країни, вони навіть більше радіють життю, аніж всі інші.

Ми зробили цей фестиваль в Україні, щоб показати нашим людям інші культури. Українці особливо не подорожують, окрім економічної проблеми ще й присутній страх. Ось приклад: виїжджаючи в тур, я запропонував своєму другу поїхати зі мною. Він ніколи не був закордоном, вагався і врешті не поїхав. А страх – це не тільки бар’єр мови, а й усвідомлення того, чим він буде займатися там, закордоном.

Власне, проект створений заради того, щоб українці подолали в собі таку ксенофобію і це врешті сталося. На проекті були присутні близько 700 гостей, і ми дуже круто поспілкувалися між собою.

Можливо, привезли із собою із Африки якісь традиції?

У Африці ми побачили круті чайні церемонії. Посольство Марокко організувало і у нас таку церемонію. Також учасники фестивалю скуштували смачної ефіопської кави. Крім усього, на фесті було багато різних майстер-класів по танцях.

Ви живете на арт-хуторі «Обирок». Полюбляєте сіяти пшеницю, жати її. «Хліб своїми руками» – той фестиваль, де люди мистецтва зав’язують нові творчі знайомства. А які ще цікаві заходи відбуваються на цьому фесті?

Жнива в “Обирку”

Двигун мистецького хутора «Обирок» –  це фестивалі. Дні відкритих дверей, коли всі можуть приїхати й подивитися, що відбувається на хуторі. Фести проходять без алкоголю, тютюну та наркотиків. Це класно, бо таким чином ми відсіюємо всіх непотрібних нам людей. Хліб – це лише привід поспілкуватися. Ми збираємося разом, сіємо його, жнемо серпами, ціпами, випікаємо в печі. І ці польові роботи – лише частинка нашого дня.

Весь інший час – це зустрічі, спілкування, нові знайомства, дуже цікаві відкриття. Ввечері – творчість, багато музики, театру, кіно. Таким чином люди єднаються, знайомляться і створюють різні проекти. 10 років я займався волонтерством цього фестивалю, а зараз пішов на пенсію (сміється – ред.). Буду ловити рибку, збирати гриби…

Ось як виглядає ідеальна пенсія 🙂 Цікаво, а як проходить Ваш день на хуторі поза зйомками?

Чому всі тікають з села в місто? Тому що їм не вистачає хліба і видовищ. Хліб, в принципі, в нас є. Люди, приміром, їдуть по ці видовища до міст, а ми забезпечили себе цікавими заходами і нам ніколи не буває нудно. Серед вартісних подій – прем’єри фільмів, які майже ніхто не бачив, а також театральні вистави. Приїжджають такі кльові музиканти, як Діля, Перкалаба, Катя Chilly. Багато концертів ми робили з The ВЙО (Мирославом Кувалдіним), Ярославом Джусем.

Чи є у Вас улюблені фільми? Із тих, які знімали саме Ви.

За часів, коли почалася війна, ми з Іваном Яснієм зробили три документальних фільми: «Війна за свій рахунок», «Добровольці Божої Чоти» та, власне, «Міф». Щоразу ми піднімаємо собі вимоги. З кожним фільмом намагаємося зробити краще, це і виходить на вищому рівні. Мабуть, виділю фільм «Добровольці». Він, в принципі, цікавіший, ніж «Міф», у ньому багато екшну, цілі епізоди живого, яскравого життя. Але «Добровольці» мають набагато менше спецефектів, ніж «Міф».

У фільмі про Василя Сліпака є багато всього. Передусім, класна анімація Юрія Журавля. Над кожним кадром зроблена величезна робота, бо деякі моменти знімалися на телефони. А потім кожен кадрик чистився, фарбувався. Музику до фільму писали кілька композиторів: Євген Гальперін, котрий співпрацював з Люком Бессоном й номінувався на Оскар, Роман Григорів, Ілля Разумейко (NOVA OPERA) та Едуард «Діля» Приступа. Ми зібрали всіх кращих професіоналів. З ними було легко працювати, бо кожен досконало знав свою роботу.

 Ви їздили у грандіозний тур, щоб продемонструвати фільм багатьом людям, як в Україні, так і закордоном. Які отримали відгуки від глядачів?

Розмова з Леонідом Кантером

В Україні фільм мав найширший прокат. Його показували такі мережі, як «Мультиплекс» та «Кінопалац». З’явився попит на документальне кіно, а це є дуже цінним. Адже тоді ти розумієш, що пишеш не «на поличку»; можна докладати максимум зусиль, вкладати більше коштів. Також спрацьовувало «сарафанне радіо». Оскільки фільм йшов практично без реклами, ми мали агентів, які розповідали про фільм своїм знайомим, а ті – своїм друзям. Тим не менше, всюди нас зустрічали повні зали, і це було дуже приємним відчуттям. Ми побували в США, Канаді, Італії, Німеччині, Чехії, Польщі – і всюди нас чекав успіх.

Яким чином Ви досліджували життєвий шлях Василя Сліпака?

Спочатку все відбувалося наосліп. Ми спілкувалися із військовими, побратимами Василя. Далі познайомилися з його родичами, братом і двоюрідним братом. Орест (брат Василя Сліпака – ред.) вводив нас у світ співака, коли ми поїхали до Львова. А далі у Франції він перезнайомив нас із усіма його друзями та колегами. Треба сказати, що ми записали більше, аніж півсотні інтерв’ю, кожне з яких триває понад годину. Звичайно, що не всі вони фізично могли увійти у фільм.

Розкажіть, будь ласка, про любовну лінію у фільмі.

Василь дуже любив дівчат, і вони відповідали взаємністю. У фільмі нам було цікаво показати одну найяскравішу любов Василя – росіянку, з якою він розлучився через війну. Це досить трагічна історія.

Ви хотіли зустрітися із побратимом Василя, щоб побачити кадри його останнього бою, але не склалося…

Ми й справді домовилися з Владом Казаріним ( позивний – «Розписний») про зустріч. Він сказав, що має кадри останнього бою Василя. І ось ми виїжджаємо на фронт. Де ж Влад? Нам сказали сумну новину: вчора він загинув. Але кадри бою все ж потрапили до фільму.  

Що б Ви хотіли донести людям за допомогою свого фільму?

Я дуже радію, що українці почали розуміти, яке насправді має бути українське кіно. Бо довгий час воно було не зовсім якісним, його треба було дивитися не заради творчого задоволення, а жаліти й підтримувати, як немічного родича. Ця ситуація почала поступово змінюватися, але, тим не менше, деякі фільми й досі показують у закутках, закапелках.

Я не маю нічого проти, але в таких місцях відсутнє якісне технічне обладнання. Поступово до людей приходить усвідомлення, що українські фільми стають якіснішими. Я надзвичайно радий, що українці у Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, США чимраз більше дбають, щоби фільм був показаний в кінотеатрі, адже саме там є класна якість. І що це – найкращий спосіб донести до місцевих, що таке Україна, і яка йде боротьба. Люди зрозуміли, що фільм став найпотужнішою зброєю.

Можна місяцями показувати, що відбувається на Сході, а можна просто подивитися фільм.

Спілкувалася Анна Шпилевська

Фото: Богдан Хмельницький та з архіву Леоніда Кантера

 

Коментарі